Є категорія громадян, котрим завжди не щастить. Особливо – в ніч із тридцять першого грудня на перше січня. Один зустрічає Новий рік у зіпсованому ліфті. Інший – у темному підвалі, бо спустився туди набрати картоплі для святкової  вечері, а двірник у цей час зачинив на замок двері. Трапляється й так, що невдаха, відкоркувавши пляшку раніше, ніж потрібно, засинає ще у старому році де-небудь у громадському транспорті – в автобусі, трамваї або тролейбусі – і прокидається далеко після півночі на якійсь незнайомій зупинці.

Але як би там не було, всі ці варіанти, на думку Мирона Івановича Димаря, значно приємніші, ніж перебування в новорічну ніч у лікарні. Розваги? Майже ніяких. Прості, мов заячий хвіст, анекдоти, один-другий багатокубиковий укол із тихим вереском і – все. Лежиш, ніби висушений жук у колекції.

Завідуючий відділом, який ще хвилину тому напружено посміхався, удаючи, ніби розуміє кумедність ситуації, раптом спохмурнів.

- Слухайте, Сердюк, сміх сміхом, але анекдотичного тут мало. Твердите, ніби ви дуже досвідчений мисливець і на зброї розумієтеся, як нічний сторож на зорях. Але іще древні казали, що раз, здається, на рік чи на вік рушниця сама стріляє.

Моє здоров’я викликає пильну увагу певних кіл рідної держави. Зауважте, я не збираюся у президенти і з піонерських років втратив надію стати депутатом. У селі ще міг би, але не живу у місті, а в місті не проходжу, бо, коли хвилююся, плутаю букви. І  не тільки в усній  мові, а й на письмі: стартер - старпер, мавка-мавпа, нардеп - нарпед… Так що ні затаврувати опонента, ні написати закону… Може, якби обрали на дві каденції, то під час випробування другої і зумів би впоратися з цим великим недоліком, а за першої – народ мене не зрозумів би. Хоча … хіба зараз хто кого розуміє? І не хвилюйтеся.