Портал для мисливців, рибалок та любителів природи

Портал для мисливців, рибалок та любителів природи

 
Банер
Банер
Перепілки, собаки і раритети
( 4 Votes )
Написав Світлана ГОЛОВАЧУК Переглядів - 4349   
Середа, 06 травня 2009 17:44

polovanie_perepilОлег Гороть – мешканець Володимира-Волинського – незвично заробляє на життя. Чоловік не збирається щодня до офісу і не копирсається в паперах. Натомість працює собі в задоволення, бо його справа – реалізована дитяча мрія. А таке далеко не кожному випадає! Разом із дружиною Веронікою підприємець розводить перепілок. У Горотів – ціла ферма пернатих. Аби бізнес пішов „на ура”, подружжя навіть не пошкодувало власного будинку. Оселили дрібних птахів прямо... в хаті, що дісталася у спадок від бабці.

„ЖИВЕМО НА ДЕЛІКАТЕСАХ”

Митарства з професії в професію Олега Євгеновича розпочалися в 90-ті роки. Тоді ж бо чимало людей втратили роботу. Виживали хто як міг. А що? Годувати сім’ю, де зростає двійко синів, необхідно. Працював, але за душу не брало. Інший уже б і покинув шукати міфічне „своє” і пристав би на котрусь із пропозицій. Але для невиправного авантюриста Олега Горотя такий сценарій не підходив.

 

Якось почув, що в Японії перепелині яйця – основа харчування дітей. Делікатеси не лише смачні, а й надзвичайно корисні: посилюють пам’ять, зміцнюють імунітет, лікують алергію, нормалізують вміст гемоглобіну в крові, навіть покращують апетит. Справжнє чудо, а не звичайне яйце, хоч і дрібніше, ніж куряче. До Країни сонця – далеченько, тому й подався наш герой... на Одещину. Звідти привіз більше тисячі перепелиних яєць. Правда, виросло всього 120 пташок. Непроста ця справа – розводити перепілок: маленькі курчата, вага яких не сягає й 10-ти грамів, надто делікатні.

Але, незважаючи на всі труднощі, пішло. Перші „врожаї” яєць роздавали родичам та знайомим, аби скуштували смаколика. А згодом продукція володимир-волинського підприємця з’явилася на полицях супермаркетів. Нині делікатеси від Горотя можна придбати не лише в Княжому граді. Підкорив бізнесмен і обласний центр. Однак то на словах легко далося, а насправді...

– Усіх секретів, що стосуються розведення та утримання перепілок, довелося шукати самотужки, – розповідає Олег Євгенович. – Щось почитав у книжках, а щось і в процесі роботи зрозумів. От, наприклад, клітки для птиці тричі з сином переробляли, поки знайшли оптимальний варіант. А дружина взялася за бухгалтерію.

– Тепер – не лише, – долучається до розмови Вероніка Борисівна. – Спочатку в паперах порпалася, а потім затягнуло...

Нині випускниця Московського університету інформації та зв’язку повністю присвятила себе перепілкам. Навіть жартує: уже більший спеціаліст, ніж її чоловік. Та й результати того, що справа перейшла до жіночих рук, не забарилися. Продажі збільшуються, а значить – необхідно невеликому підприємству нарощувати продуктивність. Якщо треба, то треба! Не злякавшись кризи, Гороті перенесли свою ферму зі старенької хатини до значно більшого приміщення за межами міста. Це дозволило збільшити зграю. Навіть облаштували автоматизований збір яєць і... потрапили до Книги рекордів України як засновники бізнесу з розведення перепілок.

– Отак і живемо на делікатесах, – сміється чоловік. – Вони нас годують і в прямому, і в переносному значеннях.

Потроху підприємці з Княжого граду стали на ноги. Сьогодні справа процвітає. Перепелині делікатеси з ферми Горотів подають до столу навіть у волинських санаторіях. Здавалося б, бажаного досягнуто! Та це – не про Олега Євгеновича. Для душі в нього – інша справа, щоправда, не менш екзотична...

ЗА ЛАЙКОЮ – ДО СИКТИВКАРУ У 2004-му році з героєм цієї оповіді трапився випадок, що спрямував життя у зовсім інше русло. Про таке люди кажуть: не було би щастя, так нещастя допомогло. У п’ятницю 13-го Олег потрапив на власному авто в аварію. Пошкодив обидві ноги.

– Наступного дня якраз мали відкривати полювання, – пригадує мій співрозмовник. – Тому в багажнику було 36 банок із порохом та чимало патронів. Навіть не знаю, як оця „начинка” не вибухнула! Певно, Бог уберіг. Не інакше.

Шість місяців довелося відлежати в ліжку. Ноги зламав, а голова ж – на місці. Аби хоч якось розрадити себе, почав читати. Хто приніс Олегові Євгеновичу журнал про мисливських собак, уже й не згадає. Відтоді в нього з’явилася справжня ідея фікс – розводити лайок. Лишень почав ставати на ноги, як зібрався і поїхав за собакою аж до... Сиктивкару, що в Сибіру. Та добрався „черевиком” (так називає своє авто володимирський авантюрист) лише до Ростова. Знаючи наполегливість Горотя, швагро із далекої Республіки Комі, привіз лайку до родичів у Ростові, а разом і побачилися.

– Пам’ятаю, пообіді зателефонував Сашко, чоловік моєї сестри, і каже: „Олеже, нарешті є пес, якого ти рік чекав! Давай, приїзди!” – продовжує розповідь підприємець. – Увечері ми вже були в дорозі.

Утім, на цьому Олег Євгенович не зупинився. Невдовзі подався накатаним маршрутом ще за двома щенятами. Але цього разу – потягом. – Ой, то була ціла історія з тією поїздкою, – плескає в долоні Вероніка Борисівна. – Весь вагон зглядався, як Олег годував малих псів дитячою сумішшю. Тепер в обійсті Горотів гавкає аж п’ятеро лайок. Бізнес на собаках лише „накльовується”. Однак подружжя сподівається, що вдасться досягти результату і в цій справі. Мовляв, усі документи про родовід – на руках, отже – жодної прогалини.

– Предок моєї Чіти – Белан Григорьєва, – з неприхованою гордістю зауважує господар лайки. – А це – знаний у кінологічних колах чемпіон. Біда в тому, що наші люди не знають усіх тонкощів: купують собаку не зі справжніми документами, а з якимось папірцем. Коли викривається обман, то вже пізно, до пса звик, він – член сім’ї. Я й сам не надто вірю мисливцям та продавцям із ринку. Тому й зводжу лише своїх собак, аби потім спеціаліст щенят не забракував.

Виплекав Олег Євгенович справжнього чемпіона – Гайдука. Із ним їздить на змагання та спеціалізовані виставки. Часто – і до лісу, в мисливстві повправлятися. Впольовані трофеї прикрашають оселю Горотів.

Звідки ж така любов до братів менших? Володимирський собаковод лише знизує плечима і каже, що навіть у шкільні роки ходив із дорослими на полювання. Брали малого в загонщики.

– Правда, справжнього мисливського пса в мене не було, – поринає спогадами у дитинство Олег Євгенович. – Мені було років десять... Жили ми тоді на Горохівщині, тож я – чистокровний волиняка. Так і напишіть! Так-от. Домовився я з чоловіком із сусіднього села, що виміняю в нього собаку на... літру спирту. Дядько погодився. Я, довго не думаючи, знайшов у материній коморі плящину зі спиртом і подався. Десять кілометрів вів чотирилапого до хати. Посадив на мотузку, а не на цеп. А собака перегризла шнурок і втекла. Отака історія.

ЯЗИК ДО КИЄВА ДОВІВ
Розведення племінних мисливських собак – справа серйозна. І без федерації собаководів тут не обійтися. Мовляв, уся суть у тому, щоби твого підопічного визнали в найвищій інстанції. До Луцька щоразу не наїздишся. А до Києва – тим паче. Тож і вирішив невтомний підприємець подбати, аби філіал всеукраїнської організації почав функціонувати у Володимирі-Волинському. В обласному центрі таку ідею сприйняли не надто охоче. А Олег Євгенович благати не звик. Якщо Магомет не йде до гори, то... От і подався чоловік до столичних фахівців за порадою. Невдовзі і в Місті над Лугою з’явився міськрайонний осередок федерації мисливського собаківництва України. Унікальний, бо не підпорядковується обласному. Поки громадська організація не надто чисельна. Однак це не заважає її членам бути надзвичайно активними. Про володимир-волинських собаківників уже знають не лише в Україні. Минулого року до Княжого граду власники мисливських псів привезли своїх чотирилапих на регіональну виставку собак. Дійство сподобалось усім: і професіоналам, і звичайним глядачам, а надто – малечі. – Діти особливо раділи, тому цьогоріч ми вирішили провести ще й конкурс малюнка на асфальті, – ділиться планами голова володимир-волинського осередку. – На регіональну виставку мисливських собак – 2009 запрошуємо навіть учасників із Польщі та Білорусії.

А НА ЗАКУСКУ – ІСТОРІЯ
Та живе Олег Гороть не лише перепілками та мисливськими псами. Після години спілкування з цим чоловіком здається, що світ його захоплень безмежний. І про кожне з них він розповідає зі щирим запалом фанатика, але у доброму сенсі цього слова.

– За всіма тими справами нема коли ремонт у хаті доробити, – бідкається господар. – Хочу облаштувати все без сучасної хімії. Навіть старі меблі взявся реставрувати. Он, погляньте, яку гарну шафу дістав. Ще полакую добре... Купив її в одного дядька в Стенжаричах. Він хотів спалити, вже й у дровітню відніс. Розговорилися ми з ним. Виявилося, цю дубову шафу він замовив у Володимирі, коли надумав женитися. Ось так! Маю справжній раритет!

Щоправда, то не єдина цінність Горотів. Назбирав підприємець і чимало стародавніх книг. Є навіть видання, датовані 1717 роком. Каже, що такі речі до його рук самі приходять, ніби й не шукає навмисне. А ще колекціонує гроші – паперові банкноти.

– Гляньте, ця яка, – виймає з книги потерту купюру. – Ось тут рік зазначено – 1942-й. Воєнні гроші. А ще он написано „Ровно” і „Центральний банк України”... Історія, особливо невідомі її сторінки, також цікавлять мого співрозмовника. Чимало знає Олег Євгенович і про місто, в якому мешкає. А ще переконаний, що українці як нація мають дуже давні витоки, і їхній потенціал розкритий не до кінця. Певно, пан Гороть – яскраве тому підтвердження.

 


Автор: Світлана ГОЛОВАЧУК
Источник: Волинська газета

 



У Вас недостатньо прав для написання коментарів. Можливо, Вам необхідно зареєструватися на сайті.

Реєстрація






Забули ім'я користувача/пароль
Не маєш власного облікового запису? Зареєструватися

загрузка...
Powered by HuntingUkraine.com