Портал для мисливців, рибалок та любителів природи

Напередодні, в суботу я з сином ходив на вечірню зорьку . Льот був непоганий , але найвдаліше місце вже було зайняте. На нас же качки налетіли лише двічі. З нашої сторони постріли були не зовсім результативні, а точніше сказати зовсім не результативні.
Річ у тім, що я намагаюсь прищепити синові своє захоплення. Вперше він поїхав зі мною на полювання в неповних чотири роки. І ось тепер, коли він став досить міцний для рушниці дванадцятого калібру, він опановує стрільбу по літаючих цілях. В суботу нам не поталанило і ми сподівались, що у неділю нам посміхнеться удача.
На місце ми прибули завидна. Зарядив самокрутом №3 і передав рушницю сину.
Так ми і стояли: попереду він зі зброєю , за його спиною я, щось підказуючи і контролюючи можливий напрям пострілу.
Із сутінками розпочався льот. Качва налітала парами і поодинці. Син стріляв , але не влучав і це його дуже засмутило. Він підупав духом і вже почав пропускати качок без пострілу. Я сказав йому: „Васильку, не хвилюйся . Не шкодуй набої, але постріл роби свідомо, не в запалі. Ти маєш розуміти що ти робиш." А сам подумав: „ Як легко давати поради, які і сам не завжди виконуєш !"
І ось до нас „ на штик" підлітає табунець качок, десь з десяток голів. Василько прикладається до рушниці і починає вицілювати. Тихенько кажу: „Пропускай і стріляй „в угон". Він опускає зброю, слідкує за качками, повертається на 180 градусів. Я : „Накривай стволами і бий!! Лунає постріл. І я бачу як дві штуки каменем падають на землю!!!!
Ну геть ,як в анекдоті : „один постріл --- двоє лежать"!!
Наша собака кидається, подає одного. Я забираю, відправляю її за другим. Він десь поруч, чути як в темноті він б'є крильми. Герда подала й другого. Це були два здоровенних крижня з помаранчевими лапами і темно-зеленими головами.
„Синище!! Ти молодчина!! Подивись, які красені!!"-горлав я не тямлячи себе .
Підійшов Василько. Він не вірив своїй удачі. Закинувши рушницю на плече він попросив: „Покажи їх." Я передав йому качурів. Помітив , що руки у мене забруднені качиною кров'ю і згадав , що колись читав про обряд посвячення в мисливці.
„Васильку! Зніми шапку і прибери чуба з лоба."
Він виконав. Вказівним пальцем я качиною кров'ю намалював йому на лобі хреста.
Промовив: „Посвячую тебе в мисливці!" І щось стисло мені горло. Я мовчки обійняв свого сина, а по моїй щоці покотилась скупа, чоловіча сльоза.
Можливо зі сторони це видавалось занадто пафосно, чи якось награно і неприродно, але мені дуже хотілось, щоб Василько запам'ятав це на все життя. І якщо він перейме від мене моє захоплення, щоб і посвята була від мене.