Портал для мисливців, рибалок та любителів природи

Портал для мисливців, рибалок та любителів природи

 
Банер
Банер
ОСТАП (мисливська новела)
( 5 Votes )
Написав Пустельник Переглядів - 2339   
Понеділок, 06 липня 2009 11:26
sarna4Ожина зашморгнула чобіт і Іван впав. Але це він зрозумів пізніше – що ожина, коли, борсаючись, намагався встати і якась голка вколола губу. Сніг, колючий і слизький, як полова, ліз за комір, танув у рукаві. Іван лежав і здивовано тер чоло: чому він не може підвестися? Щось нудне і важке тримало його в кучугурах, терпко лизало під грудьми. Він розстібнув кожуха, голосно зітхнув. Стало вільніше, але все одно якийсь гнітючий вантаж клав його плечима до снігу.

Іван поворухнувся, лизнув губи. Відчув – солонцювате. Кров. Драпак поцілував. Він лизнув губу ще раз – голки не було, але кров сочилась.  «Добре поцілував, аж репнула, – десь у думці на мить посміхнувся Іван, а потім знову повів рукою по чолу. – Давно мене ніхто не цілував. Старий. Хіба от так і лишилося з чагарником любитися…»
Він подумав про це і відразу забув. Єдине турбувало його – чому такий слабий, яка сила забрала його силу? Ще чверть години тому на луці лісової дороги сказав веселим супутникам, що дорогою йому далеко, до хати ближче навпрошки, лісом.

Ні, він не був п’яним і за столом майже нічого не пив. Так – дві-три чарки. Навіть господар запитав, чи не має він чого за пазухою проти нього. Іван розв’язав вузлик на вишиванці і показав зарослі груди. Всі тоді засміялися. А жінка господаря, Леська, химерно так прикрила долонею очі: “Які ж бо ви, Іване Степановичу! І замолоду такі були”…

Так, це не чарка перекинула його отут. І не вона його від гурту покликала. Просто йому хотілось залишитись одному. Всі вони були занадто веселі та балакучі. А він хотів об чімось помислити. Об чім – не знав. Але дуже йому манулося одному ліс перетнути: чи то уздріти щось із засипаних снігом таємностей, чи зорі у сосновому верховітті половити. Як у дитинстві: заплющує очі, коли зірочка от-от сяде на чорну лапу. Стоїть, чекає до білих сяйв в очах. А потім погляне – немає вже зіроньки, вхопила її колюча лапа. Лід пробіжить тілом. Але ні. Два кроки набік, і знову зірка мерехтить. І тоді ставало йому радісно, просторо і легко, ніби травневій парі над озиминою.

Іван поворухнувся. Зорі мружилися над ним. Тільки не так, як колись давно-давно. Вони ховалися в сосновому галуззі, а потім виплутувались з хвої і байдуже тліли далі. Іван, опріч млосної туги, нічого не відчував. Він тільки зрозумів з того небесного кружіння, що лежить давно, що вже глупа ніч і більше ніде немає вогнів, крім цих далеких і чужих. Йому стало моторошно. Напружився, потягнувся ще раз встати, хоча б на коліна, але гілка, за яку тримався, вломилася, в грудях кольнуло і він, прогрузши ще глибше у сніг, застогнав. Серце затріпотіло, мов каганець, по руках пішли зашпори. І від тої холодної дерев’яної терпкості тіло вкрилося потом.

За деякий час Іван відкрив очі. Була така ж ніч. Щось текло обличчям і цівками котилося на шию Іван зрозумів, що то сніг, який злетів з галузки і розтанув на щоках. Кров з губи вже не сочилася, але на язиці лишилась гіркота, яка пахнула не то іржею, не то гнилими перемоклими снопами. Він торкнувся грудей, де кволо нило серце, виповнюючи усе тіло невимовною кволістю. Витер шию і лице, прикрив рукавицею очі. В темряві стало тепліше, затишок ліг на вії. «Як під воронячим крилом», – подумалось. І раптом йому захотілося щось пригадати про ворона, здається, щось гарне, не як про дзюбатого смітяра. Ага, згадав. Ніс ворон над землею двох своїх воронят. Чекай, а чому він їх ніс? Ніколи ворони такого не роблять. А втім, хто носить? А, може... Та все одно. Ніс ворон пташенят. І питає одного, чи буде він батька отак носити, коли час обскубе старого і крила обвиснуть? А мале йому: буду, тату, завжди буду. Брешеш, сказав ворон і кинув пташеня додолу. А потім в іншого запитав. А воно у відповідь: не знаю, тату, як вас, а свою малечу носитиму. І то була правда. Не кинув батько друге воронятко.

Пригадавши давно почуту притчу, Іван замислився: чому вона на пам’ять спливла? Ніколи не згадував, Невже він – пташеня, яке, боячись висоти, лестилось до батька? Ні, він, здається, не мав в житті такої великої брехні. Певно, він уже сам старий ворон, якого ніхто нікуди не понесе, навіть через отой шмат землі, що лишилось пройти до хати.

Про хату він думав уперше, хоч кілька годин тому простував саме до неї. Подумав без гіркоти і жалю. Бо він її чомусь не любив. Прожив у ній разом з Фросиною багато, дітей нажив. Пороз’їжджалися, подались, ніби й не було тих
ночей, коли вони зачиналися, і ранків, коли народжувались, п’ялися на ноги. Пустка нині в оселі, пустка здавна. А хто така Фросина? Він навіть дівочого прізвища її не пам’ятає. Стара баба, що живе поруч бозна з якого часу. Вночі сопе, а вдень рота не затуляє: все рипить, свариться, все їй не до ладу.

В цій хаті його хатою з якоїсь пори став він сам. В ньому бувало тепло і холодно, в ньому світилось або меркло, було чадно чи дихалось легко. «Які ж бо ви, Іване Степановичу…», згадав Іван Лесьчині слова, сказані сьогодні чи вчора увечері. В тій хаті, звідки він оце ішов, було йому гарно і цікаво. До вподоби були і гості, і Леська з чоловіком… Тільки ж то чуже, звідки треба було йти.

Іванові стало жаль себе. Він поворухнувся. Серце ще сильніше занило, зів’яло. Йому хотілося заплакати. Потужити з великими, теплими і тихими слізьми, після яких завжди буває легше. Та їх не було. Він згадував найзворушливіші, найболючіші години свого життя. Але всі вони були вже вистраждані, а деякі й висміяні – і колись, коли ті години заходили над ним, і пізніше, в згадках про них. Догоріла, певно, Іванова свічка, закурився гніт. Не впаде вже гаряча краплина на руку, не розраїть душі сльоза.

Він вже не збирався підводитися і якось просто і байдуже думав про те, що, мабуть, вмирає. Вмирає, як більшість мужчин з його роду – від недужого серця. Так само, як дід і батько… Намагався лише пригадати місце, де лежить. «Обійшов, значить, болотяні лози, а оце… Оце і є латка стиглої сосни, а за крок починається ялинник…»

Цю місцину Іван знав добре. Скільки тут полював, коли закликав гайовий! Темні, в широких сукнях смереки завжди ховали під собою вечірню сум’ять і смуток. До цих смерек вони ходили з міськими поганенькими мисливцями нагінками брати копитних – так лісничий називав косуль. Тільки брали рідко: завжди хтось з тих роззяв або сходив з номера і лякав звірину, або бив у білий світ, як в копієчку. А минулої осені приїжджав якийсь дуже відомий чоловік, і гайовий попередив, що «без серни хоч з лісу не виходь». До нього, Івана, звертався, мовляв, як не гість, так щоб він, хай земля лусне, забив. І він таки забив. Ще й якого козла! Найбільшого, найсильнішого – Остапа. Бігме, як добра телиця. Всі його довкола знали, цапиного ватажка. До року він збив на лісовій стежці їздового Остапа, що ставив петлі. Відтоді і ймення таке дістав.

Й Іван почав згадувати, де й коли він бачив Остапа. Якось ранком у червні. Він тоді з хутора їхав. Синювате жито було таке заросене, що на нього проти сонця годі було дивитись. І посеред цього діамантового ставу побачив Остапа. Він стояв, мов примара, на узвишку і дивився на його воза. Ранкове сонце висвічувало на боках попелясто-каштанові підпливи. Іван підняв батога, і примари не стало. Остап, а таким красенем міг бути тільки він, вітром перерізав чарівний став і той розроївся надвоє.
Іван тоді довго вдивлявся в синій цапів слід. «Що, коні, не можете так? Не можете…, бо ви – худоба, у вас он м’язи вузлами покрутилися, а він дикун і чхав на ваше вівсяне життя…»

А іншого разу зустрів Остапа в пору бабиного літа. Було це в лісі, на схилі, жовтому від ліщини і грабчака. Сухо дзвенів лист, павутиння запліталося межи корчів і нагрітого галуззя, гомонів старий відтеплілий джміль. Остап лежав і снив свої волоокі сни. Був він сиво-рудий, лискучий, великий. Козел не поворухнувся навіть тоді, коли Іван підійшов до нього метрів на п’ятнадцять. Кинь палицю і поцілиш. Але він не кинув. Він дуже зблизька бачив справжнє диво і завмер. «Який же ти, Остапе, гарний, який прекрасний!» – подумалось тоді завмерлому Іванові.

Остап спав. Він відпочивав, бо взимку йому, ватажку, доведеться найважче. І треба було нині гріти кров для морозів і віхол.

Іван стояв зачарований, а Остап спав. Шелестіла довкола осінь, розсуканою вовною пливли до сонця хмарки. Благовійна година останніх теплих сновидінь, подарований через квартирку неба снопик літа. Пахло опеньками, сухими горіхами і ожиновим вином… Іван ще ніколи так ясно і чисто цього не сприймав. Він стояв, як стояв поруч чагарник, як лежала в ногах косата трава. Він летів разом з хмаринами і повертався павутиновим промінцем, збігав під
горб ледь притоптаною стежиною і стиг на сонці червоними кулачками горобини.

А Остап спав, великий і вродливий, як бувають красивими тільки одного разу в житті. Як зелені поля, як небесна блакить і зірка дитинства, що тане в безодні років.
Налетів з долини вітер, закрутився стовпчик сухого листя. Зашерхотіло, задзвеніло довкола. Цап поволі встав, з хвилину озирався, а потім, як і тоді навесні, вихором рвонув з місця. Він біг нагору, і Іван бачив, як розскакує
перед ним ліщина і зривається лист, а позад здіймається хмарка рудого пилу. Він біг довго, бо гора була високою.

Остапа вже не було видно, а Іван стояв і дивився йому услід. Йому виділося, що там, на вершку гори, козел відштовхнувся дужими, прудкими ногами об землю і полетів. Полетів над цими ярама, лісом, жовтавою грудкою майнув над їхнім краєм у селі. І не було стриму тривожно-радісним відчуттям Івана. Він завжди в таку мить хвилювався, все в ньому завмирало, як перед теплим дощем. І почував себе молодим легенем, спритним і гарним. Та Остап щез, і разом з ним зникло велике видіння життя.

…Вони заховались десь сюди, під темні смереки і на трикляту втіху вирвалися отоді в загінці під його рушницю…

Іван не хоті  цього згадувати, він шукав іншого спогаду, але в його пам’яті лунали і лунали постріли, завмирали і блякли великі й смутні дикі очі. Він гнав їх від себе, намагаючись знову побачити діамантовий став, розрізаний Остапом, і жовту осінню гору.

– Повернися ще раз, – раптом хрипким, нерівним голосом зашепотів Іван. – Вискоч, Остапе, з-під цих журних смерек. Я не буду стріляти... Пробіжи поруч або хоч копитом вдар будь-куди, навіть в серце... Я тобі вибачу, дикуне... Але ні… Тіло твоє розділили і понесли по хатах, а вбрання забрали на підлогу…

Іван плакав, здригалися груди і сьози котилися через скроні у вуха. Він плакав голосно, як дитина. І йому ставало дедалі легше.

Володимир ПАЛЬЦУН


 



У Вас недостатньо прав для написання коментарів. Можливо, Вам необхідно зареєструватися на сайті.

Реєстрація






Забули ім'я користувача/пароль
Не маєш власного облікового запису? Зареєструватися

загрузка...
Powered by HuntingUkraine.com