Якщо повірити, що короткість у висловлюванні або, як говорив професор Павло, лаконічність - сестра таланту, то лісничий Йосип був нерозгаданим титаном Відродження, а як на нинішню добу, то просто генієм людства. – Так ми приїдемо найближчої неділі? - телефонував до нього професор. – Ну, - відгукувалось у Горохові.
– Ліцензію за цапа маєте? – Ну. – Чи, може, на дика? – Ну. – До речі, знаєте, що Інга привела трьох? – Ну? – То коли у вас бути? Десь о восьмій? – Ну. – Володю, - це вже до мене, - дзвонив до Йосипа. Має чудовий настрій, чекає нас на копитних о восьмій. Хоче мати цуценя від Інги, але, по-моєму, остаточне рішення прийме дружина Наталя. До речі, казав, що з’явилися кабани. Так що беріть і жакани. Професор передав мені тільки те, що стосувалося полювання, Але з розмови (повністю наведеної вище) він мав ще й додаткову інформацію: а) радикуліт, нарешті, попустив Йосипа; б) лісник Микола повернувся з екзаменаційної сесії; в) півось на службовому "бобику" уже замінено; г) ревізія, на якій наполягала свинота з району, завершилась позавчора. І завершилась блискуче. При зустрічі з Йосипом можете перевірити, чи це так, і почуєте у відповідь: "Ну", яке, зрозуміло, не залишить і тіні сумніву. Часом професор, почувши телефоном з десяток разів "Ну", переповідає горохівські новини цілий вечір, аж поки Фаріда трьома мовами (українською, татарською і російською) не оголошує про остаточне закриття кав'ярні. При цьому вона пильно дивиться у вічі відвідувачам ніби запитує: "Що, не розумієте по-українськи? То скажу татарською!". А коли і це не допомагало, вона по-поліглотськи додавала у російському варіанті кілька абсолютно загадкових слів, і лише тоді професор показував очима на годинника і переривав оповідь про життя Йосипа. – Вічно ви, Володю, затримуєте Фаріду. Не здивуюсь, коли вона здасть вас колись у міліцію. Пішли, нарешті! Одного разу, поговоривши в такий спосіб із Гороховом, професор попросив у мене зустрічі і, щойно ми зайшли до кнайпи, приголомшив: – Йосип просить допомоги. Я довго нічого не міг сказати у відповідь, бо завжди допомагав лісничий, а не ми йому. Але професор розцінив мою розгубленість, як вияв малодушності й егоїзму. – Уперше чоловік звернувся за допомогою, і ви вже в кущах. І не кажіть мені, що ви зайняті. Соромно за вас. Зрештою, мені після третіх "п'ять дек" якось вдалося відмитися і я запитав, у чому полягає наше завдання і чи треба брати зі собою зброю і яких калібрів. - Ідемо не на полювання, - пом'якшав голос професора. - Точніше, матимемо тихе полювання - ловитимемо рибу. "Рибу? В Горохові? - хотів перепитати я. - Серед зими?" Але помовчав, бо знав, як тяжко потім доведеться поновлювати своє добре ім'я. Загалом для сумнівів були підстави. Хоч село Скобелка, що межує з Гороховом, називають, як і Москву, портом п'яти морів, це зовсім не означає, шо там щось тече чи б'є в береги. Не без того, аби тут не бачили три відра води разом, але струмок Млинівка, який розділяє Горохів і село, навіть ультрапатріотичні коблики, які в ньому водяться, не назовуть річкою. Отож, лапати рибу в Горохові перед Різдвом - плід хворобливої уяви. До того ж, як витлумачити нашу уявну риболовлю допомогою лісничому? Було багато чого й іншого не з'ясованого, але я не ставив дурних запитань, аби не накликати на себе підозру в заляканості. – Лапати рибу, значить лапати таки її, двожаберну стерву, - бадьоро пожартував я. - Виїжджаємо зараз? – Ні, - із задоволення від моєї відданості справі сказав Павло. - Завтра о п'ятій ранку. Що швидше почнемо, то швидше їстимемо юшку. На всяк випадок, прийшовши додому, я подзвонив у Горохів до Йосипа і запитав, чи буде правильно, якщо завтра о п'ятій ранку, ми вирушимо з професором до нього лапати рибу? – Ну, - почулося в трубці. І я вловив цілу гаму ображеної гідності, буцім я - Хома, який сумнівається у твердості його, лісничого, слова. Подякувавши за бесіду, я хутко роздягнувся і ліг спати, бо щось мені підказувало: день, друже, буде напружений. Прибули на місце ще в темряві. Так завжди робив професор, який, на диво, поночі ніколи не блукав у лісі. Вдень же блуд чіплявся його, як п'яний плота, і траплялося різне. Колись, пам'ятаю, на дачі в Липниках він пішов до гайка вирубати пару тик для квасолі яськи, а повернувся лише вночі, побувавши в Пустомитах і в кількох селах дорогою до райцентру. "А може, вони називають рибою щось інше, так би мовити, для приховання своїх справжніх намірів?" - подумалось, коли в пітьмі старий вивернутий корінь намагався водночас вийняти в мене очі, вирвати котрусь з ніг і моєю головою копнути лісничого в пах. – Тут? - нарешті почувся голос професора. – Ну, - підтвердив Йосип. Схід трохи пожовк від надужитку ночі, і за деякими ознаками я з'ясував, що ми снідаємо, а довкола досить глибокий вибалок, який завертає кудись на південь. Така собі гектарна вузька долина. На цю мить лісничого вже не було з нами, але він обіцяв після того, як дасть необхідні розпорядження по господарству, повернутися. А наше діло, - сказав професор, - зараз рубати лід, запустити під нього невід і тягнути. Та ви що? Й досі не бачите ставка? Стоїте ж на ньому! Ми стояли на засніженому місці, і якщо сказати, шо під ногами водойма, то можна було б і погодитись. Але тут ніколи не було ніяких ставків. – У тому-то й річ, - трохи занервувався црофесор. - Торік навесні Йосип очистив, це місце й упіймав весняні води. Он бачите - гребелька? Біля неї півтора метра глибини. Влітку можна було й попляжитись. Але Йосип справжній господар - десь дістав за свій кошт малька і зарибив ставочок. Ніхто про це не знає. Так що вся риба тут. Працюємо з половини добутого - йому мішок, нам - мішок, йому... А чого це ви стоїте? - раптом схаменувся він. - Лом, сокиру в руки і - до роботи! Час не жде. Він мав рацію - час не чекав. І, поки я прорубав першу вузеньку ополонку, минуло з півтори години. Лід з-під сокири сік обличчя. Шуга на поверхні ковзала під ногами. А над усім цим тріщав мороз, який того дня, мабуть, спокутував свою західноукраїнську м'якотілість. Десь перед обідом на горбі, з якого було добре видно наші розробки, почали зупинятися час від часу вози, машини. Люди пужалнами чи пальцями показували на нас, про щось гомоніли і їхали собі далі. Але ніхто не підходив. Мабуть, побоювались. І було чого. Якось у паузі я глянув на професора і, вочевидь, пополотнів. З колуном у руках, із сплутаним волоссям, серед якого виблискували дрібні уламки криги, червоне, як святковий день у календарі, обличчя - все це поєднувалось у щось таке, що називається народним гнівом, від якого починається гайдамаччина. Серед дня отвори були зроблені. Професор роздягнувся до чобіт і, занурюючись у коричневу воду, провів невід під льодом. Під час цієї операції я тримав товариша за ноги, аби він знав, що у нього є друзі, які чекають його повернення. Пара здіймалася над Павлом непохитним стовпом і линула десь аж під хмари. Це видовище повністю загальмувало рух на горбі. Цілі валки гужового і моторного транспорту завмерли там. Люди неохоче рушали далі. Надвечір під'їхав лісничий, який привіз оберемок "Калганівки", два пута ковбаси і термос голубців з рисом. Прихопив він, на щастя, і бензопилу, якою ми за кілька хвилин випиляли біля греблі широкий отвір, через який мали підняти матню. Нарешті потягнули. З усієї сили. Заважав корч, який потрапив до невода і чинив відчайдушний опір. Ми подолали і його. Дивно, але коли невід був повністю піднятий на греблю і в ньому побачили двох наркотизованих жаб, ніхто не згадав дідька. Йосип тільки й сказав: – Ну-у. Це означало, що через недогляд та інші дрібні недоліки хтось виловив рибу ще за теплої пори року. Звісно, якщо вона була.
P. S. Пізніше з чуток, які долинули аж до Львова, стало відомо, що якась банда під Гороховом рубала серед зими болото, в якому влітку втопили сейф з грошима, поцуплений чи то в Стоянові, чи то в Лопатині. Були й інші варіанти, але ніхто не здогадався, що та банда, тобто ми з професором, промисловим способом добували там коропа з розрахунку: мішок - вам, мішок - нам.
Гумор, байки, історії
Коментарі
Стрічка RSS коментарів цього запису