Портал для мисливців, рибалок та любителів природи

Портал для мисливців, рибалок та любителів природи

 
Банер
Банер
Сьогодні, рівно о шостій...
( 1 Vote )
Написав Пустельник Переглядів - 10646   
Четвер, 05 червня 2008 17:08

„У нашому дворі – суєта. Михайло з четвертого під’їзду і я їдемо добувати качок. Діти, які бавилися на купі піску, кинули свої недобудовані палаци, обступили нас і просять взяти і їх. Діди, сидячи на лавочках, кидають із затінків іронічні погляди. Десь має надійти Юрко з ірландським сетером Герцогом і дружиною.

І ось вони йдуть. Діти замовкають, а в дідів іронічне мруження змінюється на глибокий подив з ознаками обурення і глибокого занепокоєння: у Діани під рукою, там, де мала б бути торбинка з похідними парфумами, стирчить зовсім інший предмет – футляр з рушницею 12-го калібру.

 

„Охотниця”, - зашелестів шепотом двір.

 

„Ти диви, що робиться?!” – подумки вигукують діди, ладні у цю мить добровільно покинути світ, аби не бачити такої наруги над молодецьким промислом чоловіків.

 

Але пора їхати. І ми їдемо. Через Басівку і Любінь на Поріччя. Там качок у цьому році!.. А таки, мабуть, до дідька, бо біля хати єгеря Калити люду і машин, як на весіллі. Юні початківці із заляканими видатною подією очима, бувалі слідопити з обличчям кольору цегли сьомого заводу, підстаркуваті ловці, що у дивовижних спогадах збувають час у черзі до сіней єгеря... Всі тут. Привозять якогось патріарха. З дверцят авто виходить спершу кульбака, потім люлька, що куриться синім димом. Так, певно спить Везувій. А потім виводять і старого, що гарячкував на ставах, мабуть ще за цісаря.

 

Все блищить. Сяє ставкова гладінь, сліплять білизною купки хмарин, виблискують іржею списи очерету, плавиться краплиною золота рушнична мушка. В очах плавають темні цятки – як тут побачиш качку! Але не нарікайте на себе. Це не тому, що ви відкоркували пляшку „Галицького”. Наше пиво звісна річ, найкраще у світі. Але сліпота ваша не від нього. Це сонце відкрило навстіж браму, аби поглянути на нас і зрозуміти, що ми за одні.

 

А ми – різні. За годину до шостої, отож до відкриття полювання, загупало десь біля Любеня. „Чуєш, якась худоба уже стріляє. Немає на них рудого німця. Мабуть, москалі. Почали за московським часом”, - сердито говорить якийсь високий мисливець, проходячи з гаспидно чорною шотландською гордоншою. Сучка справна, гарна й, мабуть, із псячого погляду дуже сексуальна, бо наш Герцог геть втратив вельможну велич і посипався дрібними бісиками. Але брюнетка не забуває, чого вона тут, на дамбі, нагадала й Герцогу його цехові обов’язки. Той сердито попхався в очеретяні нетрі, ніби його над усе цікавлять зомлілі на сонці бекаси. „Подумаєш, цяцька. Я на своїм віку бачив і кращих”, - думає вочевидь, він, охолоджуючись у рясці.

 

Нарешті почали і в нас. За сім хвилин до години „Ч”. Луплять на тому боці, де зібрались, судячи з одягу, „нові українці”. Б’ють так, ніби перед ними податкові інспектори. Здалеку видно, що стріляють по чирці, яка ніби глумлячись, робить кілька заходів над греблею. Посеред великого плеса плаває з десяток крижнів і нирків, але на крило ніхто з них і не збирається ставати. З сусіднього ставу, тяжко вминаючи повітря, потягнула десь на захід п’ятірка лебедів. Праворуч Юрко шльопнув  лисуху з підйому. А он летить кулик з дивним наймення „фі-фі”. Його занесли до „Червоної книги”. І він, мабуть, знає про це, бо нахабно летить сусідові просто на носа. Даремно він так. Книги нині дорогі, та й читати бракує часу...

 

Вечоріє. І ще при сонці з-за села у блакитній імлі постає місяць. На ньому видно Авеля, ще живого. А Каїну вже десь точать ножа. От коли смеркне і прийде злодійський час...

 

Герцог тим часом притягнув з очерету чужого крижня. Цей діє за білого дня. Хоча – ні. День таки згасає. Ключем потягнулася на західний малинник зграйка чорнух. За нею спостерігають, як за фіналом шекспірівської п’єси. Качок зовсім мало, і все це не схоже на Поріччя. „Літо дощове було, - гомонять між собою мисливці, що почали у сутінках збиратися групами. – У полі повно калюж. Наїсться качка зерна, і чого їй сюди летіти? Ночує по тих „блюдечках”. Вода тепла, пуголовків повно”.

 

Уже ніч. Скрикують уві сні від пережитого за день болотні птахи. Сяють зорі. Боже мій, та це ж над головою Кассіопея! Скільки літ не бачив! У місті не видно. Хоча колись на левадах дивився в неї мало не щовечора. І говорив комусь про неї, порівнюючи з очима. Де те все? Де та людина? І чи видно тепер комусь іншому човник сузір’я?

 

Засвітилися у небі ракета. На сьогодні – відбій”.

 

 

Так писав у серпні Коренівський. Але нині вже пізня осінь. І вони з Юрком, екологічним оглядачем „Магістрату”, знову разом. Є також Михайло та рудий нестерпний очеретяний злодій Герцог. Але немає Діани. І звір не той, на якого тоді, влітку, вирушали на лови. Тепер не Юрко прийшов, аби їхати на полювання, а Коренівський і Михайло приїхали до нього, щоб походити полем за зайцем.

 

У життя Юрка з погляду Антоніни і комп’ютерниці Лесі сталася катастрофа, а з чоловічого погляду – цікава подія. Ще по теплій порі у сетера виник нервовий лишай. Його руде манто було спотворене плямами, не вкритими ірландською рудизною. На килимах чепурної Діани при уважному розгляданні можна було помітити лупу. Це започаткувало перші тріщину у мирній сімейній благодаті. Господиня кинулася виводити лупу розрекламованою для банківських пархатих фацетів косметикою. Не допомогло. Між іншим, і фацетам вона, подейкують, до одного місця. А в Діани була персональна хатня тварина – опасистий ледачий кіт Зорро. Це було розпещене кудлате створіння, життя якого ніяк не позначалося на потомстві багатодітних підвальних кішок. На марцювання господиня його не пускала. „Фе, - примовляла вона, - блохасті плебейські повії не для тебе. Ми тобі, Зорянчику, знайдемо принцесу з вищого товариства”.

 

Але позаяк сама Діана не протоптала туди стежки, то й Зорро не зазнав тонкощів світського кохання. Він заллявся лоєм, струхлявів по котовій частині і провадив своє нікчемне життя у фотелі. Подумки він ненавидів гарячого на кров ірландця, але капостей, з обивательського страху не робив. Та котрогось дня Діані здалося, що на гладкому комірі Зорро теж появилася лупа. Вона почала сварити і Герцога, і Юрка. Кіт при цьому видерся їй на плече, зашипів і задер хвоста, чітко розмежувавши позиції сторін.

 

- Або я, або цей шолудивий пес! – вигукувала жінка, почервонівши від люті. – Віддай комусь або здай ветеринарам на досліди.

 

- Та ти що, люба? Ми ж з тобою і з ним стільки зірниць, стільки світанків...

 

- А, то він тобі дорожчий?!

 

І Юрко перебрався з рушницею і герцогом на дачу. У маленькій комірчині стояв столик з книжками, жевріла у кутку електроплитка, а над нею парував змоклий у негоду Юрків капелюх. Спочатку він думав, що Діана зрозуміє, оцінить хибність своєї поведінки і подасть сигнал... Але не було ніяких ознак примирення, хоча б один дзвінок на роботу... І Юрко почав впадати у печерність. Він жив, як заєць в полі, і невдовзі став блискучим тлумачем будь-яких дій диких тварин. Часом йому здавалося, що він знає вже й їхню мову, а якось признався Коренівському, що дуже жалкує, що вбив отоді на дамбі довірливу пташку „фі-фі”. До нього прийшло усвідомлення неосвіченості – речі, яка відвідує тільки талановитих, аби штовхнути їх до більшого пізнання.

 

Але Юрко навчився розуміти не тільки братів наших менших. Він усвідомив і стояв на межі розгадки того, здавалося б, божевільного оптимізму своїх дідів, котрим дісталася світова війна, табори, землянки. Це бувало тоді, коли зачумілі від міцного сільського сирівцю, вітри бешкетували в навколишніх садах, ламали гілля, змагалися у зловісному реготі та щосили шарпали електричні дроти. Гасло світло, і о п’ятій-шостій вечора Юрко навпомацки стелився й лягав. „ Сам п’ю, сам гуляю, сам стелюся, сам лягаю”. Виявляється це вже з кимось було... Зітхав Герцог, шаруділи миші і скрикували від радості, прокидаючись сови.

 

До четвертої ранку Юрко насичувався сновидіннями, розплющував очі й думав про те, що людське життя не мить в історії, а запаморочливо довгі ночі. Він жагуче чекав дня і радів навіть сірому небу!

 

- Не розпачай, хлопче,  - дивлячись крізь запітнілу чарчину у вікно, - говорив Коренівський. – Жінки шкодять полюванню. Це зауважив ще котрийсь з Людовиків. Він, до речі, був серйозним мужчиною і віддав королеву до монастиря.

 

А Юрко й не розпачав. Він звик і тішився з того, що живе не краще і не гірше, ніж крук у полі й куниця на стриху.

 

- Між іншим, - вів далі Коренівський, - чому це шлюб беруть урочисто і святково, а розлучення відбувається тишком-нишком. Треба скликати гостей з обох сторін, винаймати дорогий ресторан. І проголошувати тости за щастя, до якого розлучені йшли тяжко і довго.

 

Хлопці закусили, спакували  в заплічні мішки здобич і пішли стежкою до машини. На призьбі стояв Юрко з Герцогом, який махав мисливцям на прощання хвостом.

 

- Ти коли будеш у редакції? – гукнув здаля Коренівський.

 

- Мабуть у вівторок. Привезу матеріал і куплю в місті пшона.

 

- Купи й італійської вермішелі. Вона мені...

 

Але за що цінує Коренівський італійську вермішель, лишилося не з’ясованим. Михайло увімкнув мотор і почав його прогрівати. А невдовзі, загублений у грязюках і відчужений осінньою негодою, Юрків курінь на горбі щез. З одного боку його сховав ліс, а з другого – навскісний паркан дощів.

 

Володимир Пальцун

  

 



У Вас недостатньо прав для написання коментарів. Можливо, Вам необхідно зареєструватися на сайті.

Реєстрація






Забули ім'я користувача/пароль
Не маєш власного облікового запису? Зареєструватися

загрузка...
Powered by HuntingUkraine.com