Портал для мисливців, рибалок та любителів природи

Портал для мисливців, рибалок та любителів природи

 
Банер
Банер
Псяча муштра
( 3 Votes )
Написав Пустельник Переглядів - 8289   
П'ятниця, 02 жовтня 2009 12:26

Мисливські глузди
Тваринний світ – одомашнений чи дикий – без справжнього людського напучування, без виховних екзерсисів завжди був і буде схильним до анархії і звірячого егоїзму. Пам’ятаєте у класика: “нащо йому про теє знати, що, може, плаче бідна мати…”? Це – про вовка. А можна так про всіх – бурундуків, зубрів, зозуль… О, пригадав добрий приклад. Прилетіли з півдня зозулі. Звісно, на Балканах, у Туреччині людям не до них. Вони, бач, мріють про європейський вельон – хочуть спати у Європейському Союзі, пошлюбитись з Європою. А птахи їм до лампочки, лишаються неотесаними. І я в цьому переконався.



– Зозуле, зозуле, – запитую якось в одної, садячи бульбу, – а якою буде до кінця року інфляція?

У відповідь помовчала, усні підрахунки, мабуть, вела. А потім закувала чотирнадцять разів. “Ого!” – сказав я подумки, аби не скандалити з дурнуватою пташкою. Але тут друга підлетіла і на те ж запитання без роздумів випалила: шість відсотків!  І на душі відлягло, ніби поручкався з прем’єр-міністром.


На жаль, того дня навідалося ще кілька пернатих пророків і повністю розбалансували нашу фінансову систему. Схоже на теле-шоу вітчизняних оракулів. А якби прищепити птиці (та й оракулам) трохи здорового глузду, кукували б зовсім інакше.


Оце розповідаю про екзотичних тріпологів, а зла до них не маю – жменя ж бо пір’я. До того ж – бомжі. Це не атестовані суспільствознавці, які за троє виборів чотири рази міняють меблі, коханок і автівки.


А тепер перейдемо до улюбленого, до мисливських псів. Грамотії ніби від народження, та все одно їхні природні таланти треба шліфувати і шліфувати. Я, приміром, маю фокстер’єра. Котів він заганяє на хмари, лисам не дає спокійно жити. Залізе, бувало, на метр у їхню нору і зчинить там такий рейвах, що все живе мало би оглухнути і збожеволіти. Але лисам на ту лайку, мабуть, плювати – жоден не вискакує очуняти надвір. Часом навіть думалося, чи не злигався фокстер’єр з ними і вони просто гуртом розучують сучасний вокальний реп.


– Не займайтесь дрібними дурницями, – сказав якось мені у кнайпі вуйко Федір. – Треба виходити на щось більше, а не обмовляти собаку.


Але де ж ті більші дурниці надибаєш? Минуло пару сезонів, коли, нарешті, повезло. Під Калушем ентузіасти ловецтва облаштували в лісі справжню школу для натаскування псів на диких свиней. Що воно таке? Це чимала обгороджена ділянка бору, а в ній велика родина диків – від цьогорічних пацяток до їхніх дідів-сікачів. Запускаєш у цей вольєр свого вихованця і наука, вважай, пішла. Ось він підняв з ночівлі стадо, ось воно помчало уздовж огорожі. Ні, поросяче панство, не втечеш – сітку не прорвете! І т. д. і т. ін.


Однак вийшло інакше і взагалі не так. Зі свинотою тільки зв’яжися. Кожен знає, кого називають їхнім іменем. Особливих вередунів, нахаб і віроломних потвор. І цим все сказано. Пам’ятається, у Шмаркачах один добродій пофарбував начорно свійського кабана і заробляв на муштруванні дратхаарів міських мисливців.


Однак через натягнуті стосунки з собачнею, її зловорожістю і свій гаспидний прикид хряк став неврастеніком, а фігурою нагадував модельку. Одного разу цей фарбований псих не витерпів псячого глуму, потрощив усі загорожі і паркани і дременув світ за очі. Собаки за ним, господарі за ними, а жителі Шмаркачів – від тих і від других зачинилися по хатах й стайнях. Але не такою була Маруся, господиня кабана. Щиро кажучи, він не був її улюбленцем, але вона була християнкою і співчувала йому. А співчутлива жінка здатна на все. Маруся кинулася навперейми і за короткий час розігнала злобну ватагу дратахаарів, догнала кабана і за вухо привела додому.


Цю іторію, особливо її фінал, неучасники подій називали нахабною брехнею аж поки узимку хтось з мисливців не вирубав із замерзлого болота Марусин босоніжок. І тоді ловці не тільки повірили, але й урочище стали називати Марусьчиними капцями.
Особисто я під згадуваним Калушем мав інший урок псячої муштри. Стадо диків і не подумало переривати денну сієсту і тікати від мого фокса. Воно хропло у ялиннику і у відповідь на несамовитий гавкіт поширювало заспокійливі паскудні пахощі. Тоді я приєднався до кобеля й почав і собі погрозливо гарчати. І гавкали б ми і досі, якби я не підірвав петарду. Що тут почалося! Стадо підхопилося, затріщало суччя, застугонів ліс. Вепрі мчали, як тягаровий потяг, а за ними на безпечній відстані тявкав мій годованець. Коли дики, зробивши по периметру вольєра коло, повернули у мій бік, я зрозумів, що їх треба пропустити. І вивіркою злетів на сосну. Фокстер’єр, оцінивши мій маневр, намагався і собі підстрибнути до найнижчих суків. І робив це так, ніби прагне своїм тілом захистити господаря і не залишати мене одного на непорадній самоті. Зрештою він умостився під стовбуром і заспівав своєю собачою мовою щось про сирітство.


Невіглас подумає, що на цьому тренуванні мені не вдалося заронити у кудлату голову кобеля необхідний комплекс знань. Ще і як вдалося! На всіх полюваннях після навчання під Калушем фокстер’єр обов’язково бере часть у виборі “номера”. Після огляду лінії стрільців він тягне мене на повідку до найвищих дерев з найнижчими гілляками. Дбає псяча душа, аби при потребі удвох мали чистий спокій. Освічений і справжній друг.


А головне – по гроб жизні відданий.

Володимир ПАЛЬЦУН

 



У Вас недостатньо прав для написання коментарів. Можливо, Вам необхідно зареєструватися на сайті.

Реєстрація






Забули ім'я користувача/пароль
Не маєш власного облікового запису? Зареєструватися

загрузка...
Powered by HuntingUkraine.com