Портал для мисливців, рибалок та любителів природи

Портал для мисливців, рибалок та любителів природи

 
Банер
Ловецтво Галичини
( 3 Votes )
Написав Waldemar Oldak Переглядів - 16939   
Середа, 11 листопада 2009 00:45
ЛовецтвоГосподарські переміни. До XVI ст. значна частина України жила давнім господарським життям, якого форми витворилися ще у княжі часи. Як колись перед віками, так само й тепер більше значення мали лови, рибальство, бджільництво, ніж хліборобство. Збіжжя сіяли всюди, але небагато: стільки, щоб вистачало на власні потреби. Шкури диких звірів, рибу, мед або віск можна було продати на вивіз, і ці продукти виплачувалися, - збіжжя ніхто не питав, і тому хліборобство поширювалося мляво.

В Галичині ще у XIV і XV вв. у контрактах продажу землі далеко докладніше описуються ловища, борті, озера, боброві гони, аніж управлена рілля. На Волині й Поліссі господарство зберегло ще більше старовинні форми. Є цілі оселі ловців, осочників, бобровників, сокільників, котрі тільки тим і займалися, що полювали на звірів. Інші осади, бортників і підлизників, займалися бджільництвом. Головним обов'язком селян було ходити з паном на оступ, на лови, що тривали не раз по кілька тижнів. У Чорнобилі та Київському Поліссі все населення мало обов'язок виїздити з урядовцем замку на лови, раз - «першою порошею», як сніг упав, вдруге - «на серен», на змерзлий сніг. Деякі села мали повинність доставляти різні сіті на лови: конопляні - для рибалок, лляні - для бобровників, личані ужища - на іншого звіра. Інші селяни ловили соколів і яструбів та привчали їх до ловів. Ще інші сипали греблі біля ставів, доглядали озера, будували язи - заставки на рибу. У селі Вовковці піддані з давніх часів «козами вовки ловлять», тобто приваблювали вовків на кіз й так полювали на них. Данину платили по різних селах бобрами, куницями, лисицями.

 

Ловецтво. У деяких околицях збереглася ще поважна кількість звірини, - у великих, недоторкнених рукою людини лісах. У Галичині по різних місцях були ще значні ловецькі терени. Так, коло Лежайська «звір різний у пущах великих, для котрого вдосталь місця, і там ніхто не ставиться, а є побудовані доми, котрих стережуть слуги; а як часом пан староста або його ловці з'їдуть з сітями, там мешкають під час ловів». У сусідній Замоській землі, в Холмщині, в лісах є «великі ловища і двори у борах побудовані, де ловці живуть зимою і літом, бо звір густий». У Белзщині «багато звіра в лісах, на котрий люди йти повинні»; у Любачівщині селяни мають обов'язок 12 днів у році іти «на оступ, тобто на ловлю звіра». В околиці Львова, в Карачинові, сидить 17 селян, що «нічого не роблять, тільки ліси стережуть і на лови їдуть, як їм кажуть». У Калущині цілі села мають обов'язок іти на лови, як накаже староста. Про звірину у Карпатських лісах джерела нічого не згадують. Видно, у XVI в. ще пани туди не запускалися на великі лови; звірина жила вільно або полювали на неї місцеві верховинці.

Звірина була ще дуже різнорідна. «З диких звірів є зайці, кролики, олені, сарни, вовки, лисиці, ведмеді; найрідші - це лосі, тури, дикі коні, бобри», - пише папський посол Руджієрі. У Литовськім Статуті XVI в. подано ціни за неправно вбиту звірину: зубр - 12 рублів, лось - 6, ведмідь і олень - по 3, рись, дикий кабан - 1 рубль, сарна - понад піврубля. У XVII в. рідкісну звірину тримали у магнатських звіринцях. Так, у Жовкві й під Щебрешином на Холмщині годували зубрів.

Але найбагатші звірині терени були на Придніпряшцині, у степовій смузі. Згадуваний вже Михайло Литвин в половині XVI в. пише: «Звірів у лісах і на полях така сила, що зубрів, диких коней і оленів б'ють тільки для шкіри, а з м'яса беруть тільки хребетні, товсті частини, решту кидають, - так його багато. М'ясо олениць і диких кабанів цілком не вживають. Диких кіз така сила прибігає зимою із степів у ліси, а літом у степи, що селяни б'ють їх тисячами. На ріках дуже багато бобрових гнізд. Птиці сила предивна, так що весняною порою хлопці набирають повні човни яєць качачих, диких гусей, журавлів, лебедів, а потім набирають повні хижі молодих птахів. Орлят беруть до кліток задля їх пір'я, яке приладжують до стріл. Собак годують м'ясом звірів та рибою».

Лови на зубрів описує Руджієрі: «Зубр такий великий, що двоє чи троє людей можуть сісти між його рогами. Біжить швидко, ноги має чорні й такі сильні, що одним ударом вивертає дерева середньої величини, шкуру жорстку, шерсть кудлату, особливо спереду, майже як лев. Його солене м'ясо пани уважають за дуже смачне. Лови на зубра на Поділлі відбуваються таким способом. Ловці на конях відділяють одного від череди, потім стають у різних місцях, і кожний зокрема у найбільшому розгоні прибігає до зубра, випускає стрілу, ранить його і втікає; розлючений звір пускається за ним, в ту мить другий влучає його стрілою; звір кидає першого, жене за другим, аж тут набігає третій і так далі; зубр хоче гнати за кожним, але лишає того, хто його ударив першим, а жене за тим, що у нього стріляє з черги, і так, ослаблений втратою крові, падає без духу».

«Є ще інший спосіб ловів на нього. Хлопи, що доглянуть його у догідному місці, рубають дерева довкола і роблять із них засіку, в якій зубр лишається замкнутий. Потім будують ложі для короля, пань і знаменитих панів. Ловці ховаються за деревами; звір, рушений з місця псами й криком хлопів, уступає у середину засіки, а найближчий ловець ранить його з-за дерева. Зубр, ударений залізом, б'є рогами у дерево, за котрим стоїть ловець, той перебиває йому черево ножем, а з другого боку шарпають і калічать пси, аж поки не звалять його на землю. Як ловець не влучить або зубр його заколе, другий найближчий показує йому червоне сукно, - звір не терпить цього кольору і на його вид попадає у найбільшу скаженість, кидається на того другого, той ховається за дерево, і знову ведеться така сама боротьба, аж звір, пробитий списами і стрілами, впаде на землю. У тих змаганнях треба стерегтися не тільки рогів, а й язика зубра, бо якщо навіть здалека займе край одежі, тягне до себе й перевертає людину».

Із меншої звірини дуже славилися й цінилися бобри. Руджієрі дає такий опис бобра: «Бобер, чотириногий звір, живе й на воді, й на суші, має голову круглу, подібну до котячої, задні ноги подібні до гусячих, хвіст широкий, лускуватий, як у риби, - мають його за добірну страву, решта м'яса нездатна до їдження. Хутро бобра має волосся довге й м'яке, Що майже ніколи не вилазить, і тому його дуже цінять, бо панове мають звичай обкладати ним своє убрання, так само як соболями. Є два роди бобрів, одні темного кольору, майже чорні, і тих звуть «шляхтою», - другі ясні, якби гливі, і ті звуться «хлопами», бо як котрий із «шляхти» хоче побудувати собі дім, «хлопи» зносять йому дерево та інші потрібні матеріали. Ті звірі живуть над берегами рік і озер у будиночках на кілька поверхів, в яких вилазять нагору або сходять униз, відповідно до того, чи вода підіймається, чи спадає. Ловлять їх таким способом: коли пси винюхають бобра, ловці замикають ріку сітьми зверху й зпідсподу, потім копають місце, яке знайшли пси, аж поки не докопаються бобра; а той як почує небезпеку, кидається у воду й потрапляє в сіть, що на нього наставлена».

Бобри були під особливою опікою законів. Коли бобер заложив де своє гніздо, власникам сусідніх ґрунтів не вільно було цього місця підорювати, ані косити там сіна, ані теребити лози «так далеко, як можна докинути палицею від того зеремяни». Коли бобер вийшов із старого гнізда й заложив собі нове гніздо серед поля або сіножаті, то власник і тут мав облишити ґрунт у сусідстві того місця, не орати, не косити й лози не рубати довкола. Такі приписи були в Литовськім Статуті, що обов'язував також на Волині. В Галичині, певно, також були подібні звичаї серед тутешніх бобровників - ловців бобра.

Але вже у XVI ст. бобри в Галичині були великою рідкістю, і королівські урядовці записували старанно, де й скільки штук їх зловлено. Так, близько 1535 р. у Лючівщині зловили 5 бобрів і шкурки їх продали по 2 золотих - тоді це була вартість 10 кірців жита! Люстратори королівщин 1565 р. записували старанно, де які були вісті про бобрів. «На ріках у цьому старостві (Галицькому) часом ловлять бобрів, але особливо на ріці Липі (Гнилій); цього року кметь на ім'я Федір Деревенка зловив їх вісім, кожний ціною 2 золотих». На Бузі, на кордоні Холмщини, «часом і бобра знайде».

Останні звістки про бобрів у Галичині маємо з кінця XVIII ст. Учений-природник Гакет, професор Львівського університету, зустрів їх у двох місцях. На Бузі під Сокалем вони вели мандрівне життя, ховалися по западнинах і ямах; мали довжину разом із хвостом до п'ятьох стоп і важили 50 - 60 фунтів. У другому місці, в Родятичах, недалеко Городка, бобри гніздилися в глибокій струзі, що плила через ліси й впадала до тамошнього ставу. На прохання Гакета Львівська губернія видала заборону нищити бобрів, але це не врятувало тих цінних звірів від загибелі.

 



У Вас недостатньо прав для написання коментарів. Можливо, Вам необхідно зареєструватися на сайті.

загрузка...
Powered by HuntingUkraine.com