Портал для мисливців, рибалок та любителів природи

Портал для мисливців, рибалок та любителів природи

 
Банер
Банер
Хтось приходить вночі. (мисливська бувальщина)
( 3 Votes )
Написав Пустельник Переглядів - 1833   
Понеділок, 30 листопада 2009 12:23

Дроздовичі дивували мисливців не тільки безліччю лебедів, але й іншим, менш очевидним. Якось на великий тамтешній став приїхали пополювати Білокрилий, Бодьо, Юрко і Андріян. Спочатку вирішили навідатися до невеликих калабаней, порослих лепехою. Кожного року здавалося, що вони остаточно висохнуть і їх зорють під озиму пшеницю. Але падали дощі, і з навколишніх пологих горбів до заболочених озерець непомітно для ока підкірними грунтовими судинами стікалася вода.

Часом оживали навіть джерельця. І в лепесі знову і знову линули покрякування крижнів, які прагнули у своїх родинах навести порядок, але зчиняли зайвий рейвах. Про ці острівці качиної осідлості якось розповіла юна колега Катруся Крохмаль, яка у рідній школі в сусідньому райцентрі колись активно займалася вивченням околиць, писала до щоденника вірші і збиралася уславити рідний край. Андріян пригостив її цукерками і подячливо сказав:
– Ти нам дала нову адресу.
– Яку? – збентежилось дівча, яке пам’ятало про “нову адресу” з анекдоту, почутого на перекурі в офісі. Йшлося в ньому про хлопця, який прийшов на сповідь, змучений каяттям, оскільки несподівано і з чужою дівочкою вскочив у гречку. “То хто це був?” – запитав його суворо священик. “Не знаю, отче, було темно і в голові шуміло”. “Може, Ганнуся із Зеленої чи Христина з-за мосту?” – підказав сповідник. “Не буду вгадувати, не знаю”. “Тоді, хлопче, йди собі без відпущення гріхів. А згадаєш – приходь”. Вийшовши з церкви, неборака опинився в колі друзяк, що очікували його. “Ну, як, відпустив?” – запитали вони його. “Ні, але дав дві нові адреси”.
– Яку “нову адресу”, – перепитала Андріяна Катруся.
– Не хвилюйся, не ту, що перелюбник дістав на сповіді, – заспокоїв дівчину Андріян. А зустрівшись з Юрком, повідомив:
– На полі біля Дроздовичів є калабані з качвою. Підхід чудовий. З’їздимо постріляємо.
Нікого особливо не цікавили події далекої минувшини, що відбувалися на тому полі і про які писала у щоденнику Катруся. Тільки Андріян, що кохався в історії, додав до своїх знань про козаччину. Що саме там, на нині пшеничному лані з качиними плесами, у 1655 році військо Богдана Хмельницького перемогло 40-тисячну армію Станіслава Потоцького. Після битви полки пішли далі, а поранені козаки залишилися на руках сільських дівчат одужувати. А набравшись сил, пошлюбилися, доливши до крові місцевих гречкосіїв запальності і войовничості. Тут, на болотах і берегах ставів буцім вони заклали паланку, що й дістала назву Дроздовичів.
Полювавши на калабанях, мисливці повернулися в село, на обійстя фірмана Володьки. Він якраз розпрягав мишастного жеребця Бормана, коли ватага зайшла у двір.
– Стефцю, став бульбу, – гукнув він жінці, – мордерці вернулися.
Весела, життєрадісна Стефа вхопила каструлю начищеної картоплі і пішла на кухню. У дворі були ще діти, племінники, сусідські хлопчаки, які, не гаючи часу, підбігли до мисливців, аби потримати рушниці, коли ті один в одного зі стогоном і кряхтінням стягували з ніг мокрі ботфорти.
– А в мене краща, – зверхньо позираючи на однолітків, за мить хвалився Андрійко, – а в тебе допотопна курківка, – піддражнював Івася.
– Ну, ну, легше там про мою курківку, – озвався Юрко, який у ягдташі приніс найбільше здобичі.
– А моя найкраще стріляє, – зорієнтувався Івась, – а твоя гарна, та ялова.
– Це в кого ялова? – удавано обурився Бодьо. – Та вона…
– Всі ви, як діти, – закінчив поратися біля жеребця, що невідомо чому успадкував прізвище беорлінського портайгеноса. – А півлітру часом не забули?
Володька любив випити, не приховував цього, а випадки, коли хтось сідав за стіл і відмовлявся від чарки, вважав актами кричущої громадянської непокори. Ніхто ніколи не чув від нього найменшої скарги, хіби з приводу недостатніх для доброго сіна травостоїв. Все, що, на його думку, було “не таким”, викликало в його душі не жалі та нарікання, а прагнення зробити “таким”. Щоправда, останнім часом у сільських дворах розвели дуже багато коней, і тим самим підірвали його монополію на тяглову силу. А вона була такою міцною за колгоспу! Це йому не подобалося, викликало невдоволення, що на оранці городів чи перевезенні соломи вже не так часто кличуть на поміч його. Та що поробиш – він любив коней, і ще більше потерпав би, якби їх звели, як за колишнього влади. Він через це її не долюблював і першим на кутку попросив Стефу пошити синьо-жовтий прапор.
Так, сум’ять, заперечень, протиріч багато жило у Володці. Але з віком він виявив, що гніздиться в ньому краєчком, пазурцем, пір’їнкою і філософська ностальгія, близька до ліризму. Колись у молоді роки він возив на базар до райцентру сусідів і, чекаючи, поки вони спродаються, попросився у буфет кінотеатру випити пива. Вхідні двері зачинили і, виявилося, що він “на халяву” опинився на сесансі. Показували заграничний музичний фільм, назву якого він запам’ятав – “Сестра його дворецького”. Запам’ятав навіть головну актрису – Діну Дурбін. Пізніше він запитував себе, чому в голові, яка цупко тримала відомості про коней, строки сільських робіт та інші вкрай потрібні речі, закарбувався такий даремний непотріб? І не міг відповісти. Сидячи інколи на березі ставу, він ненароком думав, як було гарно тоді, коли Діна кликала його піснями у далекі щасливі міста і краї, але виявилося, що там було добре тільки їй…
Повечеряли, зібралися на нічліг. Андріян вклався на задньому сидінні “Жигулів”, Юрко, Бодьо і Білокрилий пішли у сусідню хату, яка стояла порожньою. Її господар пару літ тому поїхав на заробітки до Москви і з того часу не озивався. “Мабуть, убили десь Петра, – висловлював за вечерею припущення Володька. – Чули, скільки наших людей порізала, покидала з поїздів їхня шпана? На тому тижні, говорило радіо, в область привезли одинадцять трупів. Мо’, і Петро серед них. Тільки ні. Він би раніше подав вістку”.
Але вісточок він не подавав. Подвір’я заросло кропивою, споришем, а на городі сусіда Стефа садила бульбу і гарбузи для худоби. В хаті непорушно панувало застояне повітря. Від настінних килимів відгонило давно викуреною “Примою”. Не булоні мух, ні мишей, бо як їм без людей? Пустка, тиша. Хлопці швидко поснули, а Андріян у машині згинався, випростовувався, сідав і лягав, ніби на грушу пнулася гусінь. Ванці він почував себе розбитим, але коли відчинив дверцята, у дворі на ґанку вже сидів Юрко.
– Ти чому так рано? – здивувався Андріян.
– Та щось не спалося.
– Мабуть, качки в очах літали?
– Та ні.
– Ну, то буди хлопців, попливемо в очерети.
Повернувшись з ранкової зорі, добиралися аж на той берег величезного ставу, а увечері знову вирішили заночувати на безлюдному обійсті. Тільки на цей раз перекимарити ніч у “Жигулях” зголосився Юрко. Він поштивно запропонував Андріянові “свою” канапу у вітальні і пішов у машину. Бодьо і Білокрилий навіть не обмінювалися враженнями, поснули, доторкнувшись головами до подушок. Склепилися очі і в Андріяна. Він, бувалий мисливець, наперед знав, що після такого дня йому будуть снитися птахи, що летять і летять, димок від пострілів, збожеволілі від удачі господаря собачі очі… Але невідь-звідки прийшов господар Петро, якого Андріян ніколи не бачив, і мовчки почав поправляти ковдру. Він беззвучно виходив у сіни, і там щось шепотіло до нього, повертався і незворушно стояв в узголів’ї. Потім зникав, щось стогнало за шибою і тонкою віттю ясмину писало по вкритому порохами склу.
Андріян прокинувся і витер з чола піт. “Ну й мара, – подумав він. – Це ж треба. Щоб таке приверзлося”. Викликавши в уяву радісну картинку останнього влучного пострілу на залитому скісними променями ставі, він знову заснув. Але знову у кімнаті був Петро. Він присів у нього на канапі і дивився на свої закривавлені груди. Господар штовхнув Андріяна в ноги, аби зручніше всістися, і темною селянською рукою гладив рану. Андріян запитав у сні, чого він хоче, а не почувши відповіді, висловив припущення: “А може, ти й не їздив на заробітки, може, тебе останньої ночі убили тут, коли ти зібрав речі і гроші, щоб їхати?” Петро підняв голову і з подивом поглянув на Андріяна, мовляв, а звідки ти, чоловіче, знаєш?
Прокинувшись, Андріян встав з канапи, одягнувся і вийшов на ґанок. Крізь крони величезних ясенів, розгортаючи листя, зазирав місяць. Неподалік за насипом блищав став. Здалеку долинали сплески – хлюпала риба. Андріян перейшов хиткою кладкою обвідний канал, піднявся на насип і завмер. Скрізь, куди не кинь оком, панувала ніч. “Натуральний стан світу, – подумалось, – темрява, а світло і життя – це ноу-хау, технологія. Вони не можуть бути вічними. Віськи навіть у швейцарському годиннику стираються і трухлявіють. Це ж тільки подумати, скільки людей, скільки освітлених вікон дивилося у ці води – і поранені козаки, і он господар Петро…
Він сам виглядав примарою у мокрих від роси осотах, що завмерли на греблі. Вони десь цвіли у софітах місяця, але це він знав із дня, а нині все пливло сутінковою блакиттю. Хмарка затулила сяйво – і все довкола почорніло, нашорошилось. Немає нічого тривожнішого, ніж темна тінь, що біжить по срібному полю місяця. У таку мить все стає одиноким і беззахисним, а у неї є прихисток – безконечна ніч.
… Щось завовтузилось у прибережній осоці. Крикнув спросонку болотяний бугай. У селі заспівали півні, поморщилось за очеретами люстро. Андріян вирішив повернутися по рушницю, але не міг відвести очей від ожилого дзеркала. “Чому я так люблю дивитися на воду?” – запитав себе. Відповіді він не знав, але подумав, що, може, тому, що вона тече.
– Андріяне, – почувся крик з-за дерев, – чому не стріляєте? Над вами пролетіла чирка.
– Я не взяв рушниці! Прихопіть для мене.
За хвилину на насипу появився Юрко зі зброєю.
– Ви чого раніше завсіх? – гукнув він.
– А ти, либонь, не знаєш.
– Моторошно було вночі? Так?
– Сюжет для Коренівського.


Володимир ПАЛЬЦУН

 



У Вас недостатньо прав для написання коментарів. Можливо, Вам необхідно зареєструватися на сайті.

Реєстрація






Забули ім'я користувача/пароль
Не маєш власного облікового запису? Зареєструватися

загрузка...
Powered by HuntingUkraine.com