|
Як не готувався, які б плани не будував, куди б не планував наші майбутні з курцхааром Аланом відвідини заповітних і пошук нових куточків, полювання цього сезону, прямо скажемо, не відбулося, не задалося.
Тобто воно ніби відбулося, днів десять з початку відкриття нам все ж таки вдалося пополювати, хоча за цей час стало ясно, що дичини цього року куди як менше. Виводки перепілки нечисленні, деркача небагато, теж з качкою, а ось бекаса або дупеля і зовсім не довелося підняти. Так, п'ять качок, стільки ж деркачів і перепілок все ж таки вдалося добути. На заповітному вівсяному полі, полюючи в минулі роки, доводилося неодноразово піднімати виводки перепілок як мінімум в 5-6 птахів, нині ж добре, якщо два птахи злітали з-під собаки. Своє пояснення цьому у мене є, скоріше припущення.
Кількість яструбів за рік збільшилася на цьому полі мало не удвічі, вони навіть нехотячи піднімалися на крило з дороги, що йде по вівсяному полю, угледівши машину, що наближається, причому це були по 3-4 яструби одразу. Вони постійно кружляли над полем, їх мало бентежило наближення людини з собакою. Природно, від цього сусідства поголів'я дичини страждає.
А все інше зробили рання весна, посушливе літо та інші несприятливі умови. Ну, а потім моєму курцхаару Алану досить сильно розірвали бік під час його самостійних прогулянок, і нам довелося відкласти на якийсь час полювання. Не встиг затягнутися як слід шрам, він потрапив на собаче весілля і йому в бійці дуже серйозно прокусили в суглобі передню праву лапу. Та так, що спиратися на неї Алан почав тільки після майже двох тижнів, а потім ще довго накульгував. Таким чином, було втрачено вже більше місяця, і ні про яке полювання не могло бути й мови, але й на третій раз йому таки вдалося ушитися з будинку.
Повернувся він через пару годинок, весь в крові, тремтячи від обурення, обурення і болю одночасно, але на цей раз мені довелося навіть проколоти йому біциллін. В бідолахи не було живого місця навіть для того, щоб, пошкодувавши його, просто погладити. Його покусали так, як тільки но можливо покусати собаку, навіть все його господарство під хвостом ледве уціліло. Я був не на жарт переляканий, побоюючись орхіту, оскільки у мене вже був сумний досвід, мені доводилося лікувати колись свого першого дратхаара Цезаря. Про нього і піде мова трохи пізніше.
Але Бог милостивий, і цього разу обійшлося все благополучно, але потяг вже пішов, сезон був втрачений.
Ні, можна було, звичайно, як в молоді роки, виїхати одному, залишивши собаку будинку і повештатись уздовж річки зранку або ж поїхати на озеро, початувати качок на вечірній зорці, раптом та налетить, можна було навіть поманити рябця або самому спробувати знайти висипку вальдшнепа, а то і просто постояти, чекаючи прольоту осіннього кулика, коли він несподівано, без звуку, з'являється і для вірного пострілу немає часу (люблю я такі миті), напевно, можна було б. Але як це можна було зробити, коли він лежить удома і страждає. Це начебто понишпорити в кишенях своїх домашніх без дозволу, користуючись їхньою відсутністю, начебто нічого ганебного, можна потім пояснитися і тебе, напевно, зрозуміють. А ось як пояснити собаці, що ти, сволота, один без неї, коханий, з рушницею виходиш з будинку і робиш це неодноразово. Тому страждали ми разом з ним на пару: сиділи удома, без діла, копали картоплю, латали огорожу, словом, господарювали під мовчазне схвалення моєї дружини . Смуток від того, що цього сезону, маючи підрушничного собаку, я залишився без такої, поступово переріс в легку досаду, і саме завдяки цьому майже байдужому стану, який я прагнув напустити на себе, мені вдалося все ж таки отримати якусь користь.
Я підняв всі свої записи, що стосуються минулих полювань, підремонтував всю свою амуніцію, у котрий раз перебрав патрони і згадував, згадував.
З часом багато що забувається, щось про дрібниці, епізоди якісь, а то і день, проведений на полюванні, всього й не згадаєш, скільки всього було. Але згадалося раптом одне з полювань з дратхааром Цезарем, моїм первістком, навіть і не полювання зовсім, а так - пара годин, проведених в угіддях, які я тоді великодушно, як мені здавалося, подарував собаці... або він мені? Вам судити, шановні читачі.
Було це не так давно, років, напевно, 12-13 тому, тримав я тоді двох собак - східноєвропейську лайку, крупного, могутнього, рудого з підпалом красеня пса і трирічного дратхаара. Барклай, так звали лайку, пристойно працював по білці, копав хорів, обгавкував глухаря, із задоволенням виносив качок з води, але далі за це не йшло, не подавав, йшов за копитними, але особливою в'язкістю, правда, не відрізнявся. Його-то я й вирішив взяти з собою на відкриття літньо-осіннього сезону, де ми й провели з ним майже три дні, виїхавши з будинку кілометрів за сто п'ятдесят з хорошою компанією. Але справа була зовсім не в лайці. Я свідомо не взяв з собою на це полювання дратхаара, пошкодувавши його, прагнучи зберегти працездатність собаки на цей сезон. Річ у тім, що, поїхавши на попереднє, роком раніше, відкриття сезону з дратхааром і відполювавши всього чотири зорі - дві уранішніх і дві вечірніх, я зіткнувся з неприємною картиною. На третій день полювання в заплаві річки Десни, за Трубчевськом, після години пошуків собака відмовлявся йти далі і, як мовиться, починав «чистити шпори», тобто прагнув йти слідом за мною. Причина була проста: не кошена роками, висохла на сонці і вітрах осока, лежала так щільно, що і людині пройти по ній, особливо рано та увечері або ж вдень, без роси непросто, і жорстка, як жерсть, вона як наждаком зрізала шерсть і шкіру мало не до кісток на фалангах передніх пальців лап дратхаара. І тому, щоб підлікувати собаку, знадобилося майже десять днів, а така пауза на початку сезону жодному легашатнику, зрозуміло, не посміхається. У лайки ж нічого подібного я не спостерігав, і тому я виїхав на три дні з нею, залишивши Цезаря вдома. Як мисливському собаці бути знехтуваним господарем, коли він, що вже доріс до свого третього поля, поставлений і пристойно працює. Тільки тепер я сміливо можу стверджувати: працює бездоганно, як йому бачити мої збори, майже брати участь в них, заважаючи мені, плутаючись під ногами, та ще зрозуміти, що я віддав перевагу Барклаю і що саме той полюватиме...
За словами дружини, Цезар байдуже пролежав майже три дні, відмовляючись від їжі, часто зітхаючи і піднімаючи голову, тільки прислухаючись до звуків, що долинають з вулиці. На моє повернення додому відреагував досить мляво і, улігшись на підлогу кухні, лише зрідка поглядав на мене, ніби продовжуючи ображатися. Приїхав я, зрозуміло, втомленим, та ще більше розслабився, пообідавши, і вже думав піти прилягти, та не тут то й було. Варто було мені покласти виделку, як Цезар видав скавуління і питально подивився на мене, піднявши голову, а його хвостик вихляв так часто, що я не втримався і розсміявся.
Щоб не втомлювати читача, постараюся бути лаконічним і скажу лише, що, не витримавши погляду його благаючих очей, я знову узяв патронташ в руки і ми вийшли на двір. Дуже вже хотілося мені виправдатися перед собакою, дай, думаю, хоч деркача з ним піднімемо, благо репетували вони в те літо повсюдно, може, хоч цим заспокою його. І незабаром ми вже під'їжджали до невеликої річечки, протилежний берег якої був частково викошений, за винятком невеликих канавок, і був повний колись бекасом і деркачем, доводилося піднімати й дупелів, та й качок, благо вода тоді по канавах трималася все літо. Тепер нічого цього немає і в помині, село порожнє, косити перестали, посушливе вже який рік літо і невелика кількість випадаючого зимою снігу зробили свою справу. Навесні практично немає розливів, і тому невеликі болітця і калюжки, в яких до осені стояла вода і зберігалися виводки чирки й крякви, тепер уже до кінця квітня залишаються без води, та й до річки, на якій я прополював довгі роки, через 8-10 років просто не підійти буде, заростають береги і луки вільшанником.
Нам з Цезарем належало перебратися на протилежний берег, і я поспішив до лежачої через річку вільхи, але в цей час з крихітної заплавки, заплескавши крилами, зірвалася качка, але, потрапивши під постріл, впала на протилежний берег.
Пославши собаку, я постояв, спостерігаючи, як Цезар, перебравшись через річку, підібрав качку і, повернувшись, поклав її переді мною.
- Ну що, - подумав я, похваливши собаку, - стріл був, собака спрацював, полювання відбулося, Цезаря я вшанував, що ще треба, пора і додому, - і попрямував до мотоцикла. Але відійшовши небагато, озирнувшись, побачив, що дратхаар мій зовсім не розділяє мого настрою і продовжує стояти на тому самому місці, від якого я повернув було додому. Він стояв і дивився то на мене, то на інший берег, явно не бажаючи так швидко повертатися додому. Я покликав собаку, як би нехотячи Цезар підбіг до мене, повиляв хвостиком і тут же повернув назад, ніби запрошуючи мене слідувати за собою.
- Гаразд, - проявив малодушність я, - пройдемося луком, ще деркача візьмемо і додому.
Але, як не дивно, деркача підняти нам не вдалося, не зважаючи на старанність, проявлену псом, бекас, що зірвався далеко перед лягавим, був незручний для пострілу. Зворотній шлях довелося робити берегом цієї ж річки і, огинаючи невеликий її поворот, я побачив попереду на воді ще двох качок, які тут же зірвалися на крило, але Цезареві сьогодні явно щастило - після мого дуплету одна з них виявилася чисто битою, підранка ж після нетривалої метушні дратхаар витягнув першим, а потім повернувся і подав іншу. «От пре», - подумав я, втому зняло як рукою, з'явився азарт, мене переповнювала гордість. А то ж як: три постріли - три качки. А як собаці моєму, як він радіє, - подумалося мені, і замість того, щоб повернути додому, я вирішив все ж таки добути з Цезарем деркача, але для цього нас чекав невеликий переїзд майже по дорозі додому. Напевно, це і є друге дихання, а може нас обох сьогодні просто понесло, але через п'ять хвилин Цезар вискочив з коляски, тільки но я зупинився і заглушив двигун і, відбігши буквально метрів 15-20 вже зупинився було, задерши задню ногу, але тут же опустив її, крутанувся дзигою, зробив пару кроків і завмер на стійці.
«Ну ось і деркач», - вирішив я і, зарядивши в стволи «дев'ятку», став підходити до собаки. Це був дійсно деркач, але піднявся він метрах в десяти перед собакою з отави, що виросла, і тут же пірнув за невеликий кущ і, прикрившись ним, заклав півколо метрів в 50-60. Не встигнувши вицілити його, я стояв і проводжав його очима, поки він не плюхнувся в досить густу некошену траву.
- Спробуємо підняти, а Цезар? - звернувся я до собаки і, прикинувши, звідки потяжка вітру, послав його в пошук. Але не встигли ми пройти і половини шляху до можливого перебування птаха, як раптом метрах в 15-ти з боку від собаки з шумом злетів старий синяво-чорний півень, але після мого пострілу грудкою впав у траву. Ну треба ж, ось це полювання, ось це так, - подумав і послав собаку на пошуки трофея.
Але дивна справа: Цезар, що рвонув на пошук півня, ніби спіткнувся на півдорозі, витягнувся, наскільки це було можливо, і завмер з високо піднятою головою і правим вухом, що безглуздо завернулося. Признатися, я навіть розгубився злегка - битий півень лежав явно далі, може деркач і, зарядивши рушницю, приготувався стріляти, подавши собаці команду «вперед». Недовго повагавшись, стоячи з високо піднятою головою, Цезар все ж таки зрушив з місця і тут же з-під нього і трохи подалі, розійшовшись віялом, часто ляскаючи крилами, вилетіла пара тетеруків. Не пам'ятаю, що було раніше, - дуплет або здивування, зрозуміло стало тільки, що це був виводок, оскільки обидва збиті птахи виявилися півником, що ще не вилиняв, і молодою тетеркою. Але це з'ясувалося потім, коли, підібравши всіх трьох птахів і узявши собаку на поводок, буквально задкуючи, ми стали виходити до мотоцикла, пам'ятаючи про те, що у Бога днів багато, а сезон ще тільки-тільки починається.
Про деркача я пригадав тільки тоді, коли до мотоцикла залишалося не більше 30 метрів, коли Цезар, натягнувши повідець, потягнув носом в невеликий кущ і завмер.
На поясі у мене висіли три тетеруки, на плечі рушниця, в руці натягнутий повідець, і собака що стоїть на стійці. Я випустив повідець з руки і тихо віддав команду Цезареві, він зробив пару кроків, заметушився і поліз через кущ, потягнувши повідець за собою, але так нічого і не піднявши, знов заметушився, розбираючись в набродах, і завмер перед наступним, поряд кущем, і тут же я побачив самого деркача, що піднімається з-під собаки. Не промахнувся я й цього разу.
Через 15 хвилин ми були вже вдома, витративши на все про всіх півтори години, а скільки придбали...
Це був перший день полювання для мого улюбленця Цезаря в тому, вже далекому тепер сезоні, третє його поле.
Володимир КОЗЯВІН
Опубліковано в "Российской Охотничьей газете" №6(758) від 04.02.2009 р.
Переклад Юрія РУДЕНКО
|
Мисливство