Завідуючий відділом, який ще
хвилину тому напружено посміхався, удаючи, ніби розуміє кумедність ситуації,
раптом спохмурнів.
- Слухайте, Сердюк, сміх сміхом,
але анекдотичного тут мало. Твердите, ніби ви дуже досвідчений мисливець і на
зброї розумієтеся, як нічний сторож на зорях. Але іще древні казали, що раз,
здається, на рік чи на вік рушниця сама стріляє.
- Та я ж не про рушницю. Я про
шріт. Кілька шротин впало на підлогу й покотилося, а жінчина мати як заголосить...
- По-перше, вона літня жінка.
По-друге, смерті всі бояться. По-третє, різні шибайголови через свою
жорстокість калічать один одного, стріляють чорті-куди, кидають, роззяви, під
ноги вибухівку...
Завідуючий став розстібати верхні
гудзики сорочки, ніби йому забракло повітря.
- На місці вашої дружини я не
тільки надавав би вам по загривку, що вона, слава Богу, й зробила. Але я ще
заявив би в міліцію, хай би вас позбавили...
- Іване Петровичу, - намагався
щось пояснити остаточно збитий із пантелику і оглушений погрозами Сердюк, -
шротина сама по собі не може вбити. Це така маленька свинцева кулька, яка...
- Звісно: доки не потрапить у
руки вбивці чи молодого йолопа, вона – іграшка, але чим же вбивають, як не
„маленькими свинцевими кульками”?! Що ви тут дурника з себе клеїти і за кого ви
маєте нас, Сердюче?! Ліпше б ви отут, на товаристві, перепросилися, визнали, що
вмієте жартувати хіба що на кухні з баняками. Теж мені – „Мати як
заголосить”... А коли б не заголосила, ви б уже, певно в буцегарні носом шморгали...
Іван Петрович грюкнув дверима, за
ним, щоправда, не так гучно грюкнули обидва співробітники, і Сердюк лишився
сам. „Ось тобі й маєш, пожартував, - крутилося в голові. – Мало того, що
розпатякали, ніби я хотів тещу забити, так іще й на роботі неприємності! А все
через якусь паскудну шротину. Невже не зрозуміло, що без пороху й гільзи
шріт...”
Задзвонив телефон. Сердюка кликав
до себе шеф.
- Ви там сьогодні щось накоїли, -
сказав він. – Розкажіть як батькові – що сталося?
Сердюк згадав, що шеф нібито
природолюб, що він їздить рибалити, а якось на п’ятихвилинці поділився
мисливською бувальщиною. То, може, зрозуміє?
- Та нічого такого не скоїлось,
Петре Павловичу. Просто смішна історія. А товариші її чомусь не сприйняли.
Розумієте, купив я вчора шроту для набоїв. Прийшов додому та й кажу з
задоволенням, що цього року не по одній, мовляв, крякві панахиду справлятимуть.
А тут кілька шротин трісь-трісь на підлогу.
- Ну, й жарти у вас, Сердюк, -
глухо мовив Петро Павлович. – Чорти б вас забрали. Не можна акуратніше,
делікатніше... Нерви, певно, як канати маєте.
- Та що там нервувати, але
жінчина мати чомусь як заголосить...
- А далі, далі, що було? – аж
підскочив шеф.
- Нічого, але я думав, що це
смішно.
- Смішно?! Жарти зі зброєю?! Я
питаю, чи всі живими залишилися? Бракувало тільки, щоб через якогось недотепу у
колективі злочин трапився. Мовчіть і не якайте...
За півгодини до столу Сердюка
підійшла секретарка Зося. З усього було видно, що вона внутрішньо кипить.
- Сердюк, - кинула Зося, завтра у
нас збори. Слухатимуть вашу справу.
Володимир Пальцун
|
Коментарі
Стрічка RSS коментарів цього запису