Портал для мисливців, рибалок та любителів природи

Портал для мисливців, рибалок та любителів природи

 
Банер
Банер
З гостинцями - до звірини
( 2 Votes )
Написав Сергій Цюриць Переглядів - 2282   
Середа, 03 лютого 2010 14:33

Колектив ДП «МГ «Звірівське» - невеличкий. Тут працює близько двох десятків людей, єгерів - всього десять. А господарство - ого-го, займає територію у 24800 гектарів. Тож коли на початку минулого року у колективі з'явився новенький, всі полегшено зітхнули. Саме добудовувався вольєр для диких свиней, кожна пара рук - на ціну золота. Новий єгер Валерій Бандура виявився метким і господаровитим. Знає всяку роботу, вміє ладнувати з людьми, сміло береться за найважче діло.

 

Випробувальний термін збіг, як один день.

- Як вам наш новенький? - поцікавився директор ДП «МГ «Звірівське» Андрій Шпорук у колективу.

- Чоловік роботящий, тямущий, любить ліс і звірів, - висловив думку колег Юрій Данилович Бесарабчук - один з найдосвідченіших практиків, єгер із двадцятисемирічним стажем роботи. - Візьмемо в рейд-другий, підучимо, поділимось досвідом і матимемо надійного звіровода.

- Залишайте, Андрію Михайловичу! - підтримали й інші єгері.

Так у восьмому обході з'явився новий охоронець і доглядальник оленів і козуль, диких вепрів і зубрів. Йому довелося облаштовувати майданчики для годівлі звірів, будувати годівниці та мисливські вишки.

З директором ДП «МГ «Звірівське» Андрієм Шпоруком їдемо у село Котів. Пригальмовуємо біля будинку, де єгер мешкає із дружиною Орисею та сином Сергієм. На подвір'ї стоїть запряжена підвода. Біля неї порядкує привітний тепло одягнутий чорнявий чоловік середніх літ.

- А ми якраз зібралися до лісу, - міцно тисне руку. - Кузьма і Сивий вже зачекалися, - і, помітивши моє здивування, пояснює: - Це ми коней так називаємо.

Із хати виходить привітна усміхнена жінка. З наряду вочевидь, зібралася не на прогулянку.

- Знайомтесь, моя дружина - Орися.

Власне, що колишній водій-далекобійник пішов у єгері, як не дивно, заслуга Орисі Михайлівни. Це вона, дізнавшись про вакансію у мисливському господарстві, вмовила чоловіка:

- Ти ж ліс любиш, як і я...

Цю любов їй передала бабуся Варка. Заманювала в ліс по ягоди і цукерками, і цікавими оповідками. Вона знала всі потаємні стежки, здавалося, розуміла мову свійських тварин, диких звірів, пташок, кожного дерева і зелинки. За це ліс обдаровував їх суницями, малиною, чорницями, грибами, лікувальним зіллям. Від неї Орися навчилася розуміти ліс! А ще у дитинстві не раз зустрічала зубрів, які, бувало, підходили під самісіньку школу, де вчилися діти. Хлопці й дівчата зривались із парт і бігли подивитись на лісових велетнів, яких вчені воскресили із небуття. То було диво із див. Зубрів до їх «чорного лісу» завезли із Біловезької пущі, вони прижилися, приходили до колгоспних скирт, як свійські корови. Кожному із школяриків тоді праглося стати зуброводом - професія, якої б могло ніколи не бути, зажила щасливим життям тільки у їх лісі. Як не дивно, дитяче захоплення світом природи не згасло з роками, хоч і вивчилась на продавця. Коли зустріла Валерика і зрозуміла, що він - її невідворотна доля, прищепила цю любов до звірів, трав, дерев і своєму судженому. У шлюбі, слава Богу, вже дев'ятнадцять літ. За цей час народили і виховали сина, Валерій встиг вивчитись на шофера, попрацювати у Луцькому комунтрансі, в колгоспі, на молокозаводі «Любарт», дальнобійником. Їздив на швидких стосильних машинах-велетнях. Дух перехоплювало, коли сідав за кермо Уралу, Дафі, Рено-Магнума, Мерседеса, Мана. Він любив дорогу. Міг тижнями не вилазити з-за керма, спав у кабіні, їв у кабіні, а відпочивав, відкривши двері, щоб було чутно пташине щебетання. Об'їхав усю Україну, побував у Москві, Варшаві, Тирасполі. Цікаве життя у дальнобійника, щоправда, скрізь наздоганяє тривога за найрідніших людей: «Як вони там без мене, що роблять, чи живі-здорові?» А дружина й собі не знаходила місця: «Це ж дорога! Там повно небезпек! Он скільки аварій трапляється, і розбійні напади на дальнобійників не рідкість...» Сяде, розплачеться.

- Не журіться, мамо, - стане заспокоювати син Сергій, що з татової кабіни пів України побачив. - З батьком все добре. Я знаю!

А однак, вранці прокинеться: «Ой сину, якийсь тривожний сон наснився...»

Орися й умовила Валерія пересісти з машини-велетня на батькового воза - він якраз тракторця придбав і з радістю передав синові Кузьму і Сивого, заодно й увесь реманент.

До лісу стали їздити разом. Дружина - найперший помічник. Опікується охороною звірів. Знає, о якій порі і де краще корм розкидати, яке оленятко потребує особливої уваги. Біля хатинки лісника, в дворі - дві кізки дожидаються, у 17-му кварталі - олені, а он там - три дикі веприки чекають на фуру. Дбає про солонці і годівниці, про належний догляд за звіриною, не забуває в холодну пору і про гарячий чай для Валерика. Літом, як жнива, мусять, бува, чергувати сім'ями. Дозрівають зернові - звірів ваблять їх пахощі. Із хащ виходять кабани й олені. Їх не впиниш і не накажеш, щоб не лізли на чужу територію, але встерегти від заїжджих браконьєрів і обурених селян можна. Єгері чергують цілодобово, збиваються з ніг. Їм на поміч приходять дружини і діти, часто й найближча рідня. Не стала винятком й Орися Михайлівна - ліхтар у руки й на кордон із лісом. Таке було їх перше сімейне єгерське літо. Задля оленяток та диких поросяток навіть свій невеличкий торг-бізнес у селі згорнула.

Слава Богу, звірів уберегли. І хоч займаються підгодівлею впродовж усього року, найбільшої уваги лісові мешканці потребують узимку.

- Олені, козулі, дикі кабани і зубри у цю морозну сніжну зиму особливо вразливі, - каже Орися Михайлівна. - Без людської допомоги їм не вижити.

І це суща правда. Щодня єгері розвозять звірам тонни сіна, силосу, кукурудзи. Де не пройде трактор, довозять корм кіньми.

- У моєму обході, - розповідає Валерій Бандура, - більше сотні оленів, чимало диких кабанів, заходять зубри.

- В одному п'ятнадцятому кварталі я налічила півсотні оленів, - ділиться спостереженнями дружина. - Під'їжджаємо підводою, а вони вже стоять, жалібно заглядають в очі. Мов діти, що сподіваються на гостинець. Буває так їх шкода, що чоловік і з татового хліва щось смачненьке їм везе.

Нещодавно, об'їжджаючи засніжені лісові угіддя, застав подружжя за роботою начальник Волинського обласного управління лісового та мисливського господарства Богдан Колісник. Досвідченого керівника приємно вразило, з яким завзяттям працювали ці люди. Валерій ломом роздовбував снігову кірку і засипав під неї корм для дичини. Можна було б висипати просто на сніг і без клопоту! Але першими на цю місцину прийдуть олені і козулі - кабан залишиться без їжі. Ось і продовбують єгері тверду кірку і засипають у лунки під неї харч для кабанів. Олені зберуть поверх снігу, а під твердиню їм - зась! Кабанам же це не перешкода.

- Це для того кабана, що літом нас лякав! - скаже Орися Михайлівна, запихаючи під сніг зерно кукурудзи.

- Силосу підкинь тому сікачу! - прокаже чоловік. - Ох і вилякав він мене тоді! - і ніжно подивиться на дружину. - Не стільки за себе боявся, як за тебе.

Того літнього дня вони порядкували у 16-у кварталі й сполохали розморених сном диких свиней. Всі - в розсип, а один спросонку попер прямісінько на єгеря! Ще встиг якимсь дивом побачити, як схарапудились Кузьма і Сивий.

- Держи коней! - крикнув до дружини.

- А я й злякатися не встигла! - зізнається Орися. - Тільки й почула тріск хащі й тупіт голосний.

...Для Валерія Володимировича й Орисі Михайлівни за основу - людська совість і єгерський кодекс честі. Це не пройшло повз увагу їх обласного керівника. Богдан Іванович висловив вдячність Валерію Володимировичу, поцікавився: «А це хто з вами?»

- Дружина. Вона моя найперша помічниця.

- Що ж, висловлюю подяку за гарну роботу і дружині. Будьте здорові.

Звичайно ж, добре слово керівника окрилює. Хоча й довірливо-вдячний погляд дикого звіра - неабияка заохота до праці.

Чесності у відносинах потребує не лише звір, а й колеги по роботі. Особливо ті єгері, обходи яких сусідять. Із наділом Валерія Бандури суміжні обходи Романа Бокія, Юрія

Бесарабчука і Миколи Супронюка. Кожен із них тримає не тільки свій масив, а й підпирає плечем територію товариша. Тут все на довірі й чоловічій надійності. Як кажуть, один - за всіх і всі - за одного. З ними Валерій Володимирович найчастіше зустрічається на лісових дорогах, провадить спільні патрулювання, обговорює поведінку звірів, ділиться планами. Але й з іншими працівниками господарства зв'язок тримає. Ось хоч би такий випадок. Кілька місяців тому єгер Олександр Перхалюк натрапив у лісі під Муравищами на двох старшокласників.

- Дядьку, як вийти до Котова?

- Це далеченько! - задумався єгер. - На ніч, - а вже почало темніти, - самих через ліс не пущу. Зараз передзвоню Валерію Бандурі, хай хтось із батьків за вами приїде. А ви чого так далеко забрели?

- Оленів хотіли побачити?

Хлопців тоді доправили аж у Ківерці до родичів. Батьки хлопців - Микола Дяк і Микола Поляк і досі при зустрічі вдячно згадують цей епізод.

У лісі без взаємовиручки не обійтися.

...Першим ділом Валерій Бандура оглядає підозрілі людські сліди. Не секрет, не всі ж, як ці хлопці, приходять оленями полюбуватися, є багато ласих поживитися звірятиною, ставлять на стежках петлі на зайчика та козулю, навіть на кабанів ладнають пастки. До десятка петель зняв цієї зими. Вже скільки звірів врятував!..

Ще зима, а Валерій Бандура вже в літі думкою господарить.

- Андрію Михайловичу, - каже до директора господарства, - цього літа дозвольте мені скосити Плановий сінокіс. - Це таке урочище неподалік його обходу. - Кілька стіжків сіна були б доброю запомогою нашим лісним друзякам...

Від будинку Валерія і Орисі Бандур - до лісу рукою подати. Кузьма і Сивий йдуть чвалом, пофиркують, а вони з дружиною розглядають лісові угіддя - позамітало снігом стежки-дороги, біле незаймане полотно розписує звір і пташка предивними писаннями.

- Ось-бо, благородний олень пройшов, - зупинить коней і стане читати звірині писання. - А тут зубри ішли.

- Де? - стріпонеться Орися Михайлівна. - У дитинстві, в юності і вже як з тобою одружилися бачила зблизька цілі їх стада! Пам'ятаєш, як зараз, тільки тоді було літо, їхали кіньми від твоїх батьків, а нас перестріло стадо зубрів. Мусили об'їжджати їх путівцем. Коли померла бабуся, опівночі, це ж якась містика, вони стадом прийшли під самісіньку нашу хату, ніби хотіли попрощатися зі своєю порадницею.

Їдуть засніженою дорогою, обабіч лишаються пам'ятні з дитинства лісові урочища. У давнину це був глухий чорний ліс, де росли старезні, як світ дуби-велетні, який давав прихисток не тільки звірові, а й людині, рятував від смерті, голоду, від куль чужинців. Ліс спить, сторожко вслухаючись, як потріскують люті морози, скрипить віз, фиркають коні, перемовляються із оленями двійко залюблених у ріднокрай природолюбів.

прес-служба Волинського обласного управління

лісового та мисливського господарства

На фото: на лісовій дорозі; годівниця для звірів; подружжя

Бандур - Валерій Володимирович і Орися Михайлівна

 



У Вас недостатньо прав для написання коментарів. Можливо, Вам необхідно зареєструватися на сайті.

Powered by HuntingUkraine.com