Портал для мисливців, рибалок та любителів природи

Портал для мисливців, рибалок та любителів природи

 
Банер
Банер
Мирний договір
( 8 Votes )
Написав Копилець Сергій Переглядів - 2769   
Середа, 21 липня 2010 13:09

СіроманціСтрiмкi потоки води дзвiнко збiгають з високогiрних льодовикiв, хутко лишають позаду гiрськi урвища, i злившись у широких рiчищах, привiльно розтiкаються по рiвнинах, де зародилися колись стародавнi середноьазiатськi цивiлiзацiї. Як у минулому, так i сьогоднi води рiчок несуть життя на цi випаленi пiд гарячим пiвденним сонцем землi, i буйними оазами постають серед безводних пустель рiчковi долини. Час вiд часу виникають i гинуть по берегах цих життєдайних артерiй квiтучi людськi поселення. Але, як i багато тисячолiть тому, щебечуть тут у густих чагарях солов’ї, ревуть у любовному захватi грацiознi оленi, сяє блискучим оперенням птаство, плескає у водi риба та порою у вечiрнiх сутiнках затягне свою пiсню грiзний i могутнiй сiрий звiр.

Менi довелося чимало лiт пропрацювати гiдробiологом на берегах таких рiчок у пiвденному Казахстанi. Це дивний край, де на вiдносно невеликiй територiї зiбрана сила-силенна природно-клiматичних зон. Коли подумки вiд гiрських пiкiв, що нависають над Алма-Атою, провести пряму лiнiю на пiвнiч, на вiдстань яких-небудь ста кiлометрiв, то вдасться перетнути майже всi мислимi ландшафти вiд високогiрних льодовикiв i тундр до спалених нещадним сонцем степiв та пустель з оазами рiчкових тугаїв-джунглiв.

Подiбностi до тропiчних заростей додають тугаям iволги, сивоворонки, рибалочки та фазани, що своїми яскравими шатами нагадують екваторiальних птахiв; та й справдi, бiльшiсть їхнiх родичiв мешкає у тропiках. Життя буквально вирує на цiй вузькiй смузi землi, що щедро напоєна рiчковою водою. Це справжнiй рай для натуралiста.

Наша науково-дослiдна група кiлька рокiв поспiль базувалася на одному мiсцi у нижннiй течiї Iлi – найбiльшої рiки з тих, що несуть свої води з вершин Тянь-Шаня в озеро Балхаш. У тiй мiсцевостi її русло звивається у меандрах, подiляється на рукави та протоки, утворюючи велику кiлькiсть бiльших та менших островiв. На одному з таких островiв, приблизно в пiвкiлометрi вiд нашого табору, було вовче лiгво. Ми так i називали той острiв – “Вовчий”. Вiдокремлений швидкою протокою завширшки п’ятдесят-шiстдесят метрiв, вiн мав площу гектарiв iз десять. Геть увесь зарослий колючим чагарником, острiв був абсолютно непролазний, – iдеальне мiсце для вовчої оселi.

Уперше я зiткнувся з присутнiстю сiрих сусiдiв, побачивши слiди на мокрому пiску рiчкового берега. Вiдбитки звiриних лап вели до води i зникали бiля кромки. Вовк увiйшов у воду, i, напевно, переплив протоку, вибравшись на острiв. Не вiрте тим, хто каже, що степовi казахстанськi вовки невеличкi. Якось до зоологiчного музею Казахського Унiверситету привезли вбитого вовка, що “потягнув” бiльше сiмдесяти кiлограмiв. А цi слiди на пiску були завдовжки дванадцять сантиметрiв. Отже, пiсля того, як у 1938-му роцi у долинi Iлi було вбито останнього туранського тигра, вовк залишається там найбiльшим та найсильнiшим хижаком.

Я навiдався у гостi до мiсцевого єгеря, що мешкав неподалiк, i поцiкавився, що вiн скаже з приводу баченого. Це був висушений, мов таранька, дiдок iз великою червоною бульбиною носа на маленькому пташиному обличчi. Прiзвище мав вiдповiдне – Нос, тобто нiс, i прiзвисько, яким його всi навколо називали, походило вiд вищеназваних ознак – “Мурун”, що по-казахськи й означає нiс. Мурун своїм прiзвиськом дуже пишався i вiд усiх вимагав, аби його називали тiльки так. Жив вiн на тому мiсцi з 1947-го року, переїхавши з голодного, зруйнованого вiйною Донбасу. Отже, вважався за старожила та знавця мiсцевих особливостей.

Старий розповiв, що лiгво на островi, коли вiн оселився на тутешньому кордонi, вже було. I, як йому розказували мiсцевi чабани-казахи, вовки жили там постiйно дуже давно. “А як же вашi кози?!” – здивувався я. Мурун тримав гурт ангорських кiз голiв тридцять-сорок, з яких мав деякий додатковий прибуток. Кози цi вiльно паслися по тугаях без будь-якого догляду i без собачої охорони, на нiч повертаючись до свого куреня. “Так ми ж сусiди з вовками, а з сусiдами треба жити мирно, так воно всiм зручнiше.” – вiдповiв стриган. Як виявилося, за три з гаком десятилiття його життя на Iлi, не було жодного випадку, щоб вовки напали на його худобу. I чабанам, що пасли свої отари далi вiд рiчки, у пiсках, вони теж не докучали. Певно, вистачало дичини, та й здоровеннi чабанськi вiвчарки – “тюбети”, якi у разi потреби мали пiдтримку у виглядi стареньких дробовикiв, також були серйозними аргументами проти вовчого злочинства.

Виходило, що цей звiрячий рiд, який мешкав тут хтозна скiльки поколiнь, людям практично не заважав, а iснував нiбито поза людським життям, паралельно з ним. Я думаю, хижаки “уклали” з людьми своєрiдну мовчазну угоду – ви нас не турбуйте, ми вас не чiпатимем. Та й справдi, жити в мирi усiм було зручнiше.

А восени ми почули вовчi спiви. У тихих вечiрнiх сутiнках, коли повiтря нерухоме i над плесом звук лине, не слабнучи бозна-куди, несподiвано починав звучати дует низьких упевнених вовчих голосiв. За деякий час до нього приєднувались кiлька високих i переливистих, юначих. Звiрi збиралися на полювання.

Що означає цей спiв? Язик не повертається назвати його виттям. Може, це щось на кшталт наших вiйськових пiсень та маршiв, що спiваються перед боєм? Хто зна. Менi здається, вовки, та й дехто з їхнiх собачих родичiв, просто люблять поспiвати. Часто на “хорові співи” наших сусiдiв провокували позивнi “Радiо-Свобода”, котрі у цi вечiрнi часи долинали до них з нашого приймача, та деякi iншi звуки. Але перед тими радiопозивними вони просто не могли встояти.

Приблизно у тому самому мiсцi, де я вперше побачив вовчi слiди, вони стали з’являтися регулярно, щодня, як у напрямку з острова, так i назад. А поряд з великими вiдбитками батькiвських лап з’явилися невеликi слiдочки. Вовки водили молодняк у пiски на навчання. Вже близько була зима, суворий час, який треба було зустрiчати у всеозброєннi.

У жовтнi наш “польовий” сезон закiнчився, i ми залишили берег, який вже встигли полюбити. За словами Муруна, восени покидали свiй острiв i вовки. Iшли в пiски, де вiльно кочували цiлу зиму, щоб повернутися до своєї домiвки напровеснi i привести на свiт бiлий нове поколiння свого сiрого племенi. Життєвий цикл поновлювався.

Та час минає, змiнюється й життя навколо. Наступного року померла Мурунова жiнка. Дiд запив, занехаяв хазяйство, а одного разу ледь не згорiв, – заснув п’яний, не загасивши цигарку, а недопалок упав на матрац. Одним словом, службовець з нього став негодящий. Муруна вiдправили на пенсiю, дали йому якесь житло в селищi неподалiк, i старий покинув свiй кордон.

На його мiсце призначили молодого хлопця, який заходився перебудовувати господарство. Завiв собi корiв, свиней, зорав великий город та почав капiтальний ремонт будинку. Собi на допомогу Генка – так звали нового єгеря – запросив свого брата. Хлопцi виявилися завзятими рибалками i майже щодня пропадали на рiчцi. Одного разу, коли вони поверталися на моточовнi додому, побачили вовка (вовчицю, як вони потiм казали), що перепливав протоку, прямуючи на свiй острiв. Хлопцi кинулися на звiра, який у водi, ясна рiч, не мiг чинити належного опору. Стояло лiто, не сезон для полювання, отож рушницi в човнi не було. Нападники почали бити й топити вовка дерев’яним веслом. Звiр огризався, хапав зубами за весло, i врештi, сильно побитий, усе-таки спромiгся видертись на рятiвний берег.

Пiзнiше я бачив те весло, було дивно, як це зубами за лiченi хвилини можна було так потрощити деревину. Ставало аж трохи моторошно при поглядi на рештки весла, коли наочно переконувався, на що здатнi вовчi зуби.

Незабаром почалися вовчi злочини. Спочатку звiрi напали вночi на гурт колгоспних бичкiв, яких випасали в тугаях неподалiк, зарiзавши та скалiчивши з дюжину тварин. Потiм почала потерпати вiд вовчих наскокiв приватна худоба, що, звичайно, викликало обурення у мiсцевого населення. На хижакiв почали полювати, не вдаючись у причини, якi викликали тi безчинства.

Люди часто недооцiнюють розум та кмiтливiсть тварин. До яких тiльки хитрощiв не вдавалися мисливцi, якi пастки не готували вовкам, тi легко їх обходили, продовжуючи своє чорне дiло. Звiрi, що доти мирно спiвiснували з людьми, тепер явно мстили за вчинену їм кривду. Чабанам i скотарям зовсiм не стало життя вiд сiрих розбiйникiв. Вовки дiйшли до того, що нападали на отари навiть серед бiлого дня на очах у людей i душили собак на околицях селищ. Причому звiрi жодного разу не помилилися i не напали на худобу, коли пастухи мали зброю.

Наступної весни розлюченi на вовкiв Генка з братом випалили дотла Вовчий острiв. Не знаю, чи вдалося хижакам того року вивести потомство, але мирна колись зграя й далi чинила розбiй. Можливо, звiрi перенесли лiгво в iнше мiсце, в тугайних заростях серед проток та островiв таких мiсць вистачало. Молоде поповнення вовчої родини виховувалося вже на розбiйницькому промислi, чимдалi все бiльше вдосконалюючи навички. Вряди-годи мисливцям таланило, вдавалося вбити деякого з вовкiв, то в основному були молодi, недосвiдченi звiрi. Та менi здається, цi втрати тiльки ще бiльше розлючували вовчу зграю. Взаємна ворожнеча все зростала.

Пiсля декiлькох дослiдницьких сезонiв наша група перебазувалася на нове мiсце, нижче за течiєю рiчки. Але й туди до нас доходили вiстки про злочини хижакiв. З тiєї пори пройшло вже немало лiт, та я думаю, що коли та зграя ще iснує, вона й зараз веде з людьми непримиренну вiйну. Мирний договiр порушено.

Сергiй Копилець
малюнок Вадима Горбатова
(Моск.Охот.Газета №4,1995 р.)

статтю вперше було надруковано у журналі "Натураліст".

Стрiмкi потоки води дзвiнко збiгають з високогiрних льодовикiв, хутко лишають позаду гiрськi урвища, i злившись у широких рiчищах, привiльно розтiкаються по рiвнинах, де зародилися колись стародавнi середноьазiатськi цивiлiзацiї. Як у минулому, так i сьогоднi води рiчок несуть життя на цi випаленi пiд гарячим пiвденним сонцем землi, i буйними оазами постають серед безводних пустель рiчковi долини. Час вiд часу виникають i гинуть по берегах цих життєдайних артерiй квiтучi людськi поселення. Але, як i багато тисячолiть тому, щебечуть тут у густих чагарях солов’ї, ревуть у любовному захватi грацiознi оленi, сяє блискучим оперенням птаство, плескає у водi риба та порою у вечiрнiх сутiнках затягне свою пiсню грiзний i могутнiй сiрий звiр.

Менi довелося чимало лiт пропрацювати гiдробiологом на берегах таких рiчок у пiвденному Казахстанi. Це дивний край, де на вiдносно невеликiй територiї зiбрана сила-силенна природно-клiматичних зон. Коли подумки вiд гiрських пiкiв, що нависають над Алма-Атою, провести пряму лiнiю на пiвнiч, на вiдстань яких-небудь ста кiлометрiв, то вдасться перетнути майже всi мислимi ландшафти вiд високогiрних льодовикiв i тундр до спалених нещадним сонцем степiв та пустель з оазами рiчкових тугаїв-джунглiв.


Подiбностi до тропiчних заростей додають тугаям iволги, сивоворонки, рибалочки та фазани, що своїми яскравими шатами нагадують екваторiальних птахiв; та й справдi, бiльшiсть їхнiх родичiв мешкає у тропiках. Життя буквально вирує на цiй вузькiй смузi землi, що щедро напоєна рiчковою водою. Це справжнiй рай для натуралiста.

Наша науково-дослiдна група кiлька рокiв поспiль базувалася на одному мiсцi у нижннiй течiї Iлi – найбiльшої рiки з тих, що несуть свої води з вершин Тянь-Шаня в озеро Балхаш. У тiй мiсцевостi її русло звивається у меандрах, подiляється на рукави та протоки, утворюючи велику кiлькiсть бiльших та менших островiв. На одному з таких островiв, приблизно в пiвкiлометрi вiд нашого табору, було вовче лiгво. Ми так i називали той острiв – “Вовчий”. Вiдокремлений швидкою протокою завширшки п’ятдесят-шiстдесят метрiв, вiн мав площу гектарiв iз десять. Геть увесь зарослий колючим чагарником, острiв був абсолютно непролазний, – iдеальне мiсце для вовчої оселi.

Уперше я зiткнувся з присутнiстю сiрих сусiдiв, побачивши слiди на мокрому пiску рiчкового берега. Вiдбитки звiриних лап вели до води i зникали бiля кромки. Вовк увiйшов у воду, i, напевно, переплив протоку, вибравшись на острiв. Не вiрте тим, хто каже, що степовi казахстанськi вовки невеличкi. Якось до зоологiчного музею Казахського Унiверситету привезли вбитого вовка, що “потягнув” бiльше сiмдесяти кiлограмiв. А цi слiди на пiску були завдовжки дванадцять сантиметрiв. Отже, пiсля того, як у 1938-му роцi у долинi Iлi було вбито останнього туранського тигра, вовк залишається там найбiльшим та найсильнiшим хижаком.

Я навiдався у гостi до мiсцевого єгеря, що мешкав неподалiк, i поцiкавився, що вiн скаже з приводу баченого. Це був висушений, мов таранька, дiдок iз великою червоною бульбиною носа на маленькому пташиному обличчi. Прiзвище мав вiдповiдне – Нос, тобто нiс, i прiзвисько, яким його всi навколо називали, походило вiд вищеназваних ознак – “Мурун”, що по-казахськи й означає нiс. Мурун своїм прiзвиськом дуже пишався i вiд усiх вимагав, аби його називали тiльки так. Жив вiн на тому мiсцi з 1947-го року, переїхавши з голодного, зруйнованого вiйною Донбасу. Отже, вважався за старожила та знавця мiсцевих особливостей.

Старий розповiв, що лiгво на островi, коли вiн оселився на тутешньому кордонi, вже було. I, як йому розказували мiсцевi чабани-казахи, вовки жили там постiйно дуже давно. “А як же вашi кози?!” – здивувався я. Мурун тримав гурт ангорських кiз голiв тридцять-сорок, з яких мав деякий додатковий прибуток. Кози цi вiльно паслися по тугаях без будь-якого догляду i без собачої охорони, на нiч повертаючись до свого куреня. “Так ми ж сусiди з вовками, а з сусiдами треба жити мирно, так воно всiм зручнiше.” – вiдповiв стриган. Як виявилося, за три з гаком десятилiття його життя на Iлi, не було жодного випадку, щоб вовки напали на його худобу. I чабанам, що пасли свої отари далi вiд рiчки, у пiсках, вони теж не докучали. Певно, вистачало дичини, та й здоровеннi чабанськi вiвчарки – “тюбети”, якi у разi потреби мали пiдтримку у виглядi стареньких дробовикiв, також були серйозними аргументами проти вовчого злочинства.

Виходило, що цей звiрячий рiд, який мешкав тут хтозна скiльки поколiнь, людям практично не заважав, а iснував нiбито поза людським життям, паралельно з ним. Я думаю, хижаки “уклали” з людьми своєрiдну мовчазну угоду – ви нас не турбуйте, ми вас не чiпатимем. Та й справдi, жити в мирi усiм було зручнiше.

А восени ми почули вовчi спiви. У тихих вечiрнiх сутiнках, коли повiтря нерухоме i над плесом звук лине, не слабнучи бозна-куди, несподiвано починав звучати дует низьких упевнених вовчих голосiв. За деякий час до нього приєднувались кiлька високих i переливистих, юначих. Звiрi збиралися на полювання.

Що означає цей спiв? Язик не повертається назвати його виттям. Може, це щось на кшталт наших вiйськових пiсень та маршiв, що спiваються перед боєм? Хто зна. Менi здається, вовки, та й дехто з їхнiх собачих родичiв, просто люблять поспiвати. Часто на “хорові співи” наших сусiдiв провокували позивнi “Радiо-Свобода”, котрі у цi вечiрнi часи долинали до них з нашого приймача, та деякi iншi звуки. Але перед тими радiопозивними вони просто не могли встояти.

Приблизно у тому самому мiсцi, де я вперше побачив вовчi слiди, вони стали з’являтися регулярно, щодня, як у напрямку з острова, так i назад. А поряд з великими вiдбитками батькiвських лап з’явилися невеликi слiдочки. Вовки водили молодняк у пiски на навчання. Вже близько була зима, суворий час, який треба було зустрiчати у всеозброєннi.

У жовтнi наш “польовий” сезон закiнчився, i ми залишили берег, який вже встигли полюбити. За словами Муруна, восени покидали свiй острiв i вовки. Iшли в пiски, де вiльно кочували цiлу зиму, щоб повернутися до своєї домiвки напровеснi i привести на свiт бiлий нове поколiння свого сiрого племенi. Життєвий цикл поновлювався.

Та час минає, змiнюється й життя навколо. Наступного року померла Мурунова жiнка. Дiд запив, занехаяв хазяйство, а одного разу ледь не згорiв, – заснув п’яний, не загасивши цигарку, а недопалок упав на матрац. Одним словом, службовець з нього став негодящий. Муруна вiдправили на пенсiю, дали йому якесь житло в селищi неподалiк, i старий покинув свiй кордон.

На його мiсце призначили молодого хлопця, який заходився перебудовувати господарство. Завiв собi корiв, свиней, зорав великий город та почав капiтальний ремонт будинку. Собi на допомогу Генка – так звали нового єгеря – запросив свого брата. Хлопцi виявилися завзятими рибалками i майже щодня пропадали на рiчцi. Одного разу, коли вони поверталися на моточовнi додому, побачили вовка (вовчицю, як вони потiм казали), що перепливав протоку, прямуючи на свiй острiв. Хлопцi кинулися на звiра, який у водi, ясна рiч, не мiг чинити належного опору. Стояло лiто, не сезон для полювання, отож рушницi в човнi не було. Нападники почали бити й топити вовка дерев’яним веслом. Звiр огризався, хапав зубами за весло, i врештi, сильно побитий, усе-таки спромiгся видертись на рятiвний берег.

Пiзнiше я бачив те весло, було дивно, як це зубами за лiченi хвилини можна було так потрощити деревину. Ставало аж трохи моторошно при поглядi на рештки весла, коли наочно переконувався, на що здатнi вовчi зуби.

Незабаром почалися вовчi злочини. Спочатку звiрi напали вночi на гурт колгоспних бичкiв, яких випасали в тугаях неподалiк, зарiзавши та скалiчивши з дюжину тварин. Потiм почала потерпати вiд вовчих наскокiв приватна худоба, що, звичайно, викликало обурення у мiсцевого населення. На хижакiв почали полювати, не вдаючись у причини, якi викликали тi безчинства.

Люди часто недооцiнюють розум та кмiтливiсть тварин. До яких тiльки хитрощiв не вдавалися мисливцi, якi пастки не готували вовкам, тi легко їх обходили, продовжуючи своє чорне дiло. Звiрi, що доти мирно спiвiснували з людьми, тепер явно мстили за вчинену їм кривду. Чабанам i скотарям зовсiм не стало життя вiд сiрих розбiйникiв. Вовки дiйшли до того, що нападали на отари навiть серед бiлого дня на очах у людей i душили собак на околицях селищ. Причому звiрi жодного разу не помилилисi i не напали на худобу, коли пастухи мали зброю.

Наступної весни розлюченi на вовкiв Генка з братом випалили дотла Вовчий острiв. Не знаю, чи вдалося хижакам того року вивести потомство, але мирна колись зграя й далi чинила розбiй. Можливо, звiрi перенесли лiгво в iнше мiсце, в тугайних заростях серед проток та островiв таких мiсць вистачало. Молоде поповнення вовчої родини виховувалося вже на розбiйницькому промислi, чимдалi все бiльше вдосконалюючи навички. Вряди-годи мисливцям таланило, вдавалося вбити деякого з вовкiв, то в основному були молодi, недосвiдченi звiрi. Та менi здається, цi втрати тiльки ще бiльше розлючували вовчу зграю. Взаємна ворожнеча все зростала.

Пiсля декiлькох дослiдницьких сезонiв наша група перебазувалася на нове мiсце, нижче за течiєю рiчки. Але й туди до нас доходили вiстки про злочини хижакiв. З тiєї пори пройшло вже немало лiт, та я думаю, що коли та зграя ще iснує, вона й зараз веде з людьми непримиренну вiйну. Мирний договiр порушено.

Сергiй Копилець
малюнок Вадима Горбатова
(Моск.Охот.Газета №4,1995 р.)

 



Коментарі  

 
#2 Мисливський клуб Карпатське братство Діани 26.07.2010 21:38
Гарний стиль написання
 
 
#1 ярий 21.07.2010 22:52
Гарно написано.Цікаво бо я ті краї знаю.Провів там майже 2,5 роки.
 

У Вас недостатньо прав для написання коментарів. Можливо, Вам необхідно зареєструватися на сайті.

Реєстрація






Забули ім'я користувача/пароль
Не маєш власного облікового запису? Зареєструватися

загрузка...
Powered by HuntingUkraine.com