Портал для мисливців, рибалок та любителів природи

Портал для мисливців, рибалок та любителів природи

 
Банер
Банер
Ак-Сункар. Тазині Історії
( 3 Votes )
Написав Копилець Сергій Переглядів - 2410   
Середа, 08 вересня 2010 12:16

Уперше я побачив тази років у шість. Принаймні, точно пам'ятаю, що до школи ще не ходив. Жив я тоді в дідуся й бабусі в селищі Бурундай, що лежало в двадцяти кілометрах від Алма-Ати у підніжжя величних Тянь-Шаньських гір. Дід працював головбухом на цукровому заводі, що на той час посідав перше місце за потужністю в Казахстані, бабуся поралась по господарству, а батьки доручили моє виховання їм через свій невлаштований побут та маленького братика і мешкали десь дуже далеко.

У ті роки українці були найкращими спеціалістами з цукроваріння і населення нашого селища мінімум на третину складалося з українців, основних фахівців на заводі, ще третину складали німці виселені у війну з Поволжя, які й були там основною робітничою силою, ну а решта, то були люди різних національностей – росіяни, євреї, татари, чеченці, корейці та інші, причому казахська родина була тільки одна й головою її був учитель фізкультури місцевої десятирічки, абсолютно російськомовний. Отже, ні бачити справжніх казахів, ні чути їхньої мови я тоді не міг, хоча й жив у Казахстані, ну хіба по радіо, телевізора в ті роки у нас ще не було, та хто ж дослухається до радіо в такі юні літа.

 

Пам'ятаю, що було то ясного квітневого дня. Сонечко вже добряче пригрівало, на тополях набубнявіли бруньки, які наповнювали тепле повітря ароматом молоденького листя – ароматом весни. І саме в той благословенний день ми, мешканці Бурундая, стали свідками незвичайної події, через наше селище пройшла кочівля овечих отар на літні гірські пасовища – «джайляу», в Україні мабуть сказали б – «на полонини». Повітря затремтіло від страшенного галасу, що лунав від отари – вівці хрипко бекали кличучи своїх недавно народжених чад, а ті відповідали матерям тоненькими жалісними голосочками, намагаючись не загубитися у навколишньому хаосі. Іржали чабанські коні, гавкали здоровенні пси, оберігаючи своїх підопічних, різко покрикували та свистіли вершники у дивовижному вбранні, спрямовуючи овечу ріку в потрібному напрямку. Повіяло смородом креоліну, яким були оброблені від паразитів вівці після стрижки. Ми, дітлахи, що гралися до того на осонні, як укопані стояли з роззявленими ротами і на всі очі витріщалися на фантастичне видовище. Вражіння раннього дитинства буває яскраво врізаються в пам'ять на все життя, як зараз бачу ту картину перед собою до найменших подробиць, чую крики людей і тварин, у ніс б'є незнайомий і різкий запах і все це незвичайне чудне видовище постає неначе з якоїсь казки.

 

Від тієї кавалькади від'їхав вершник на гнідому гривастому коні й попрямував до нас. То був немолодий уже чолов'яга із сивими ріденькими вусами й борідкою, одним словом - аксакал, одягнений у темно-сірий запилений чапан (жупан) та рудий лисячий малахай, обличчя мав загоріле аж до темно-брунатного кольору, а з правиці в нього звисала дивна, плетена з тоненьких ремінців, нагайка. Чомусь дуже добре запам'яталася мені саме та нагайка. Злегка постукуючи нею себе по чоботу, він щось запитав нас по-казахськи. Ясна річ, ми нічого не втямили і тільки розгублено посміхалися. Казах зрозумівши, що з нас толку не буде, спитав: «казактар ма?» («казахи є?»), але з тим же результатом, побачивши безглуздість такого спілкування, повернув коня й порисив назад до отари. Ми ж, з товаришами, мов дурні зірвалися з місця і підстрибуючи побігли услід за ним, весело викрикуючи: «казактарма! казактарма!», не розуміючи, що воно таке те «казактарма». Та тут позаду пролунав сердитий окрик моєї бабусі, яка теж вийшла з двору подивитися на цікаве видовище. «Ну чого дражнитеся, чи зовсім подуріли?» - посварила вона. Потім я довго ще думав, що «казактарма», це – якась дражнилка для казахів.

 

Тепер ми разом з бабусею дивилися на живий потік, і тут раптом побачили собак, яких раніше ніколи й не уявляли, вони були страшенно худі з довгими писками й волохатими вухами при «голому» тілі. «Господи! Та хоч би колись покормили! Оце ж зараз і попадають з голоду!» - сплеснула руками сердобольна бабуся. Але ті пси й не думали падати, а навпаки жваво скакали поряд з отарою, дивуючи своєю грацією. Хто ж тоді міг знати, що то – казахські хорти тази, легендарні кримки, моя майбутня любов на все життя...

 

Пізніше, коли вже у старших класах школи я захопився собаківництвом, бачив фотографії тази в книжках на цю тему, а скуповував я їх усі, що тільки можна тоді було знайти у книгарнях. Треба сказати, що книжок таких у ті роки було не багато і купівля кожної нової була певним святом для мене. Так от, тоді ті зображення тази на мене особливого враження на справили, аж поки я не зустрівся з ними знову в натурі, в уже свідомому віці.

 

Було мені тоді п'ятнадцять літ, і нас усією сім'єю запросили на ювілей батькового друга, дядька Даулета, з яким вони разом викладали в інституті. Урочистості відбувалися в рідному аулі Даулета Миркасимовича, на Курдайському перевалі, це в горах Ала-Тау, на висоті близько тисячі двохсот метрів, біля кордону Казахстану й Киргизстану. Місцевість там відкрита – степове плато все вкрите сріблястою ковилою, яка безперервно хвилюється під кришталево чистим гірськім вітром, що постійно дме на перевалі то з казахського, то з киргизького боку, тому, навіть у розпал літа, там ніколи не буває спекотно, а ночами бува й зимно. Ще лишилися у спогадах незліченні табуни коней, які вільно паслися в ковиловому степу. То були славнозвісні казахські джабе – коні кочовиків, на яких богатирі Чінгіз-хана пройшли й завоювали пів світу. Вперше зайшов я тоді до казахської юрти, геніального винаходу кочових народів, у якій тепло взимку та прохолодно в літню жару, яку можна менш ніж за годину розібрати, перевезти на нове місце і так само швидко зібрати. Скуштував казахських страв - м'ясних та молочних, що складають основу раціону скотаря. Побачив незнайомий мені традиційний казахський побут. Це була неначе мандрівка в інший світ, хоча й зовсім недалеко від Алма-Ати, де ми тоді жили, якихось 150 кілометрів.

 

Коли ми з сином дядька Даулета - Бахтіяром, моїм ровесником і гідом у цьому незнайомому місці, заходили до хатини Миркасима-ага – батька ювіляра та голови великого казахської роду, нам на зустріч несподівано вискочив білий хорт, зиркнувши темними, як стиглі вишні, очима. Я був вражений видом цього пса, незвичайною грацією, силою та благородством, які наче випромінював цей чотириногий аристократ.

 

«Хто це?» - тільки й зірвалося в мене з язика.

 

«Ак-Сункар – тази мого дідуся» - відповів Бахтіяр – « Зараз я тебе з ним познайомлю, в нього й розпитаєш».

Миркасим-ага виявився геть сивим, але досить жвавим аксакалом і зовсім не пихатим, як на свій родовий стан. Треба сказати, що в казахів, як і в інших азіатських народів, добре збереглися патріархальні традиції – пошана до старших, родова субординація та поблажливе ставлення до дітей. Може треба було б і нам повчитися у цих щирих і відкритих людей міжлюдським стосункам, а не переймати пороки загнилої європейської «цивілізації» з її наркоманією, содомією та іншими «досягненнями». У казахів нема покинутих сиріт, стареньки не доживають віку в богадільнях, у них ніколи не скривдять малу дитину і завжди поважатимуть гостя.

 

Після традиційного вітання, дідусь поплескав мене по плечу і щось сказав по-казахськи, російською, як виявилося, він не розмовляв і Бахтіяр був нам за драгомана. З належною пошаною, намагаючись бути ненав'язливим, я постарався розпитати аксакала про хорта. Виявилося, що це його улюблений ловецький пес Ак-Сункар, що казахською буквально означає – благородний сокіл і так казахи називають кречетів. Крім того, слово «ак» означає і білий колір, а саме такою була масть пса. Ак-Сункар був знаменитим мисливським псом далеко за Курдайськими околицями. Миркасим-ага казав, що ліпшого тази він ще не зустрічав за все своє довге життя, а бачив і сам тримав їх він немало, бо був відомим мисливцем - беркутчі. Він провів нас у спеціальну прибудову до хати і показав свого ловецького беркута, що сидів на горизонтальній перекладині, з ковпачком на голові. То була велетенська орлиця, коли господар зняв з її голови ковпачок, птах розправив крила й, розминаючись, кілька разів махнув ними та заклекотав вітаючи господаря. Розмах тих могутніх крил просто вразив мене. Тепер я починав розуміти, як то птах, хай і орел – цар птахів, може подолати вовка, звіра лютого та могутнього.

 

Миркасим-ага погодував беркута кусочками м'яса, яке прихопив із собою. Дав і нам з Бахтіяром згодувати по кілька куснів і, задоволено посміхаючись, дивився на це. Ак-Сункар весь час був біля господаря і теж дістав свою долю м'яса. Старий мисливець пояснив нам, що тази й беркути мають бути добрими знайомими і навіть друзями, наскільки це можливо між такими різними тваринами, бо інакше, на ловах, ці сильні хижаки можуть поранити, а то й скалічити один одного. Було видно, що Ак-Сункар і орлиця давно вже приятелювали і, мабуть, чимало разом пополювали.

 

Мені страшенно закортіло на власні очі побачити традиційне азіатське полювання, і я через Бахтіяра почав питати старого мисливця про можливість взяти в ньому участь. Та сезон був не мисливський і мені пояснили, що в літню пору не полюють, бо в тварин тепер підростає молодняк та й літнє хутро в звіра нікуди не годиться. Якщо мені так вже хочеться, то треба приїхати восени, коли і заєць і лисиця перелиняють. Я страшенно загорівся такою ідеєю і, по поверненню до дому, став просити батьків про поїздку на Курдай восени. Спочатку про це й чути не хотіли, але, як кажуть, – вода камінь точить. Врешті-решт батьків я уламав і домовився з онуками Миркасима-ага про поїздку на полювання. Старший брат Бахтіяра - Даніяр, що мав 19 років і водив старий батьків «москвич» (Даулет Миркасимович вже пересів на «Волгу»), після довгих вмовлянь погодився взяти нас «салажат» на осінніх канікулах із собою до діда.

 

І от настав нарешті довгожданий день, я на Курдаї!

 

Курдайський перевал

 

Як же ж гарно в горах після сірого, загазованого осіннього міста! Безмежний простір, що відкривається з висоти, прямо-таки надихає заспівати «чому я не сокіл, чому не літаю...» і зірватися в політ над цими прекрасними горами-степами. От тільки Господь крилець не дав. Зате нагородив людину легконогими степовими кіньми, що без утоми можуть нести вершника понад землею немов того птаха, та відданими до останнього подиху красенями хортами, які самі наче соколи летять за здобиччю.

 

До того часу сідати на коня мені ще не доводилося і Миркасим-ага підібрав для мене немолодого вже, спокійного саврасого меринка. Рано-вранці, ще тільки на світ благословлялося, ми були вже напоготові, по команді аксакала скочили на коней, Миркасим-ага глянув на мене, як я тримаюся верхи і, махнувши рукою, крикнув: «Алга (вперед)!».

 

Рушили!

 

Спочатку мені, що уперше сів на коня, було трохи лячно, висота, на який я опинився сидячи в сідлі, здавалася такою, нібито я був мінімум на слоні. Та потроху я звик, тим паче, що мій савраско йшов собі зовсім спокійно - впевненою розміреною ходою, не те що алий жеребець Даніяра, якого подарували йому на повноліття і який все намагався зірватися у чвал разом із сідоком. Даніяр гарцював на аргамаку попереду, стримуючи того і з погордою поглядав на нас малоліток, показуючи який він джигіт. Але я теж почував себе завзятим кавалеристом, бо вже почав призвичаюватися до коня та й той добре слухався найменшого наказу вуздою чи ногами.

 

Помалу виїхали на плато, нас було п'ятеро вершників і з нами четверо тази, беркута Миркасим-ага з собою не взяв, на останньому полюванні птах трохи поранився й потребував відпочинку та лікування. На рівнині розтяглися у шеренгу з інтервалом метрів 50-100, а тази без усякої команди зробили те саме перед нами і, з високо піднятими головами, рискали, пильно виглядаючи дичину та втягуючи носами запахи морозяного повітря. Попереду, як ватажок і розвідник нишпорив Ак-Сункар, а всі мисливці - і люди, і тази, уважно приглядалися до лідера. Сонечко вже позолотило західні схили гір, подув вітерець з киргизького боку перевалу, остаточно зігнавши з мене оспалість. Миркасим-ага розвернув нашу шеренгу так, щоб вітер дув нам назустріч і тази могли вловити найменший запах звірини. Стан веселого збудження опанував усіх.

 

Їхали так ми не довго, кілометрах в трьох від аула Ак-Сункар підняв косого. Всі тази, як по команді, рвонули за зайцем. Яке ж то було видовище! Зайчисько, рятуючи життя, біг наче сіра куля, що вилетіла з рушниці, а тази... ні, вони не бігли, вони летіли над степом. Хто бачив, як біжить тази за дичиною, не зможе забути неймовірної краси того лету! Пізніше мені доводилося бачити і на ловах, і на кінодромі, як бігають російські псові та грейгаунди, і хоча швидкість на коротких дистанціях вони показують вищу за тази, але такого прекрасного бігу, як у тази, не побачиш в жодного іншого хорта!

 

Мені довелося на певний час відволікти увагу від того видовища, бо мисливці поскакали услід за хортами, підбадьорюючи їх криками та посвистом, а за ними вдарив у галоп і мій коник, і хоча за натурою своєю, був він спокійний та лагідний і скакав зовсім не так гаряче, як коні моїх супутників, мені здалося, що ми з конем мчимо, немов якійсь літак. Уперше скакати було мені страшнувато і я, щоби не вилетіти на скаку з сідла, вчепився у передню луку і спочатку втратив і зайця, і тази з поля зору. Та коли перший переляк минув, я знов задивився на полювання. Тази не гнали за толаєм гуртом, а як добре спрацьована команда, розподілили ролі у тій грі. На хвості в зайця «сидів» Ак-Сункар, з кожним стрибком усе скорочуючи відстань, а його товариши розтяглися трохи за ним по праву й ліву сторону, відрізаючи звіркові шляхи для втечі на флангах. І от уже здобич майже в зубах у ватажка, ще два-три стрімких стрибка і кінець, але тут заєць різко, під прямим кутом, звернув ліворуч позбувшись переслідувача, та вже за кілька секунд заячав у зубах рудої суки, яка перехватила його на шляху до рятівної смужки низькорослих степових чагарів, що темніли у неглибокій улоговині.

 

Айдар, ще один онук Миркасима-ага і двоюрідний брат моїх алма-атинських приятелів - власник рудої Ушарки, підскакав до неї, щоби забрати здобич. Але та розумниця сама вже тягла придушеного толая господареві і коли той спішився, приязно помахуючи хвостом, поклала його Айдару біля ніг. Парубок задоволено погладив мисливицю і приторочив здобич до сідла. Рушили далі, тримаючись вздовж улоговини порослої таволгою. Саме у тих чагарях могла ховатися дичина. Десь за півгодини підняли ще одного зайця. Та на цей раз, косий маневруючи поміж чагарів, зумів таки вислизнути від погоні і сховатися в звіриній норі під велетенським каменем. Тази кинулися розкопувати нору, але ми не стали затримуватися й відкликавши хортів, попрямували далі.

 

Сонечко вже піднялося з-за гір і приємно пригрівало. Земля приморожена вночі, почала парувати і з боку гір почулося квоктання кекликів. Але то була не наша дичина, тази шукали звірів. Нарешті пощастило й Ак-Сункарові, біля старого покинутого чабанського зимівника надибали лисицю, яка там мабуть забарилася з мишкуванням. Хорти погнали руду, намагаючись витіснити її на відкритий простір, але лисиця весь час петляла поміж кущів не даючи собакам себе наздогнати. Вершники теж скакали по тих чагарях допомагаючи тазам. І от рудий звірок на відкритому полі, тази вистелились у шаленому чвалі, Ак-Сункар, як найпрудкіший, першим настиг здобич. Схопив лису за шию та з силою струснув, ламаючи хребет, потому кинув на землю і, захопивши глибоко в пащу грудну клітину звіра, з силою кілька разів стиснув щелепи остаточно добивши здобич. Ми радісно покрикуючи підскакали до мисливця, що стояв біля трофею й віддихувався після гонитви.

 

Тази дуже швидко відновлюють сили, кілька разів глибоко дихнувши, наче накачують організм киснем, і далі вже рівно та спокійно дихають, причому серце в них, навіть після такої пробіжки, б'ється, хоча і сильно, але рівно і не часто. Дивна - досконала жива машина створена Богом для стрімкого бігу.

 

Погода в горах дуже не стійка, після ясного та сонячного ранку, вітер, що дув з киргизького боку, став натягувати низькі сірі хмари, які скоро закрили усеньке небо й почав накрапати дрібний, холодний осінній дощик. Пора було повертати назад. Верталися іншою дорогою, звернувши ближче до гір. На зворотньому шляху підняли ще двох зайців, мисливський сезон тільки-но розпочався і дичини було вдосталь. Перший толай утік таки від собак, помучивши їх угонками, і десь намертво заліг. Другий косий теж довго ганяв притомлених хортів, та нарешті відзначився молодий чорний пес Каракус – син рудої Ушарки. Так, як і його мати перед тим, перехопив зайця під час крутого віражу. Мені пояснили, що хорти лідери, як правило, найменше ловлять дичини, бо та дістається, як раз «перехватчикам», але авторитет їхній від того не меншає.

 

Коли ми повернулися в аул, дощ періщив уже не на жарт. Але вдома на нас чекав гарячий обід, а хортів своя - собача трапеза, тепло і затишок. Не встигли ще розсідлати коней, як до обійстя підкотила старенька розхитана вантажівка і з кабіни поволі вибрався аксакал у мокрому пом'ятому чапані та забруднених грязюкою кирзяках. Спитав щось у водія і підійшов до Миркасима-ага. Привітавшись, почав щось розповідати тому по-казахськи. Я, нічого не розуміючи, попросив Бахтіяра перекласти, але тут усіх покликали до достархану. Тіло моє все боліло без звички до верхової їзди, а сідниці так набило об сідло, що я тільки й думав - якби його десь прилягти, сидіти просто не зміг би. Та казахський достархан – низенький столик, на щастя влаштований так, що їсти за ним можна і напівлежачи. За чаєм та бешбармаком, якими нас пригощали, прибулець, що із господарем зайшли дещо пізніше за всіх, розповів свою історію.

 

Далеко не молодий уже Мухтар-ага примандрував на Курдай аж з Тарбагатаю, Східно-Казахстанської області. Виявляєтся слава нашого Ак-Сункара долетіла аж до тих не близьких країв. Старий мисливець вирішив спарувати свою найліпшу суку зі знаменитим тази Миркасима-ага. І от, діждавшись у неї тічки, вирушив у путь. А дорога, треба сказати, була далека та нелегка – спочатку зі свого аула машиною до залізничної станції, потім кількасот кілометрів тряски у брудному вонючому тамбурі поїзда до станції Отар, у вагон бо з собакою не пускали. А в Отарі знов шукай машину, цього разу в незнайомому місці, аби дістатися Курдаю. Видно було наскільки ця дорога вимотала нашого мандрівника, після чарки араку (горілки) та ситної їжі Мухтар-ага закуняв за столом і його відвели відпочивати, бо який же ж то сон був у старого у вагонному тамбурі, сидячи на мішку з пожитками.

 

Мені страх як захотілося побачити ту суку, через яку старий мисливець перетерпів такі пригоди. Забувши про втомлене тіло, я став просити Бахтіяра піти подивитися. Той з неохотою погодився, бо й сам втомився після полювання. Виявляється приїжджу суку, а була то досить росла хортиця полової масті, закрили разом з Ак-Сункаром у порожній кошарі, поставивши коло входу їжу та воду для них. Ми у маленьке віконечко подивилися на любовні ігри двох прекрасних створінь та повернулися в дім. Мабуть чудові діти були від того шлюбу. Справжні мисливці добре дбали про кров своїх хортів.

 

Від того дня зарядили затяжні осінні дощі і в поля наші мисливці не виїжджали аж до першого снігу. Та мені вистачило й одного того дня полювань на перевалі, щоб закохатися у тази на все життя. Своїх власних хортів я зміг завести значно пізніше, але красень Ак-Сункар на завжди зостається для мене еталоном.

 

Еге-ге... як давно це все було! Туманом Часу затягло спогади моїх юнацьких літ, що без сліду канули у Вічність. Але той осінній день на Курдаї, день мого першого полювання з чудовими, неперевершеними красенями тази, стоїть перед моїм внутрішнім зором, наче то було лишень учора і всі учасники описаних подій і ще живі, і ті, що давно пішли у ліпші Світи, ще й понині живуть у моїй пам'яті і житимуть там доки живий і я!

 

Копилець Сергій

 



Коментарі  

 
#2 Борис Широкий 23.12.2015 18:29
Знімаю капелюха, Сергію! В тому числі і за приклад чудово писати українською про мисливство, собак. Непросто тут позбутися термінів-русизмів. Ну ніяк, наприклад, не йде українське "вІвчур" замість "вівчарка"...
 
 
#1 s_kopylets 09.09.2010 06:06
Від автора: на світлині - Курдайський перевал.
 

У Вас недостатньо прав для написання коментарів. Можливо, Вам необхідно зареєструватися на сайті.

Реєстрація






Забули ім'я користувача/пароль
Не маєш власного облікового запису? Зареєструватися
загрузка...
Powered by HuntingUkraine.com