Портал для мисливців, рибалок та любителів природи

Портал для мисливців, рибалок та любителів природи

 
Банер
Державне регулювання відшкодувань за завдані мисливськими тваринами збитки у Галичині кінця ХІХ - початку ХХ століття.
( 1 Vote )
Написав Проців Олег Романович Переглядів - 8835   
Четвер, 09 вересня 2010 14:02

У даній статті висвітлюються взаємовідносини між власниками мисливських тварин та власниками лісових та сільськогосподарських угідь у частині відшкодування збитків, завданих мисливськими тваринами або мисливцями під час проведення полювання. Проаналізовано еволюцію мисливсько-господарського законодавства у Галичині щодо регулювання відшкодувань за спричинені збитки мисливськими тваринами.

Деякі з витрат мисливства становлять витрати на відшкодування за завдані мисливськими тваринами та мисливцями збитки під час проведення полювання. Питання нанесених селянам збитків нерідко набирало соціального та політичного протистояння і неодноразово розглядалось у Галицькому сеймі.

Дана проблематика широко висвітлюється у періодичній пресі Австро-Угорської імперії, а саме в журналах «Łowiec» («Мисливець»), який виходив у Львові як друкований орган Галицького мисливського товариства з 10 січня 1878 року, «Łowiec Polski» («Мисливець польський»), що виходив у Варшаві як орган цісарського товариства правильного полювання Польщі з 1899 року, а також у працях авторів Калуського В. та Балка Р.

Метою дослідження є проведення аналізу законодавства, яке регламентувало відшкодування за завдані селянським господарствам збитки мисливськими тваринами. Проаналізувати мисливське законодавство у частині відшкодування збитків та їх вплив на соціальні, політичні, економічні відносини у Галичині кінця ХІХ - початку ХХ століття.

Відомо, що стосунки між мисливцями та селянами стосовно проведення полювання на сільськогосподарських угіддях сягають п’ятнадцятого століття. Так, за короля Владислава Ягели (1351-1434) феодальне право пристосовувалось до місцевих звичаїв. Він прийняв у Кракові закон про полювання, в якому серед іншого відзначалось, що забороняється полювати на зайців на чужій землі в період від дня святого Войцеха і до збору урожаю. За невиконання цієї норми накладався штраф у розмірі трьох гривень [1].

Лісовий і мисливський календар з 1817 року, який вийшов у Королівстві Польському, подавав норми полювання, в яких зазначалось, що полювання починалось із святом святого Бартоломія, тобто 24 серпня, але якщо ще не був зібраний урожай з полів, то потрібно було почекати до 1 вересня [2].

У наступному законодавстві Королівства Польського визначалось, що на полях, які належать селянам, не дозволяється полювати до часу, поки не буде зібрано урожай та скошено сіно. Контроль за виконання вимог цього закону здійснює найближче лісове управління [3].

У Галичині, починаючи з 1875 року полювати дозволялось власникам земельних ділянок, які входили у мисливський ревір, площа якого мала складати не менш як 115 га і знаходитись на одній земельній ділянці. Відповідно до звичаєвих норм власником мисливської тварини був господар землі. У мисливському законі від 1875 року не передбачалось відшкодування за нанесення мисливськими тваринами збитків, так як цю шкоду нанесла власна дичина, тому був відсутній об’єкт конфлікту. Такий порядок справ призвів до того, що кожен, хто володів земельною ділянкою, мав право на полювання. Власники земельних ділянок, площа яких була меншою ніж 115 га змушені були долучатись до інших землевласників і створювати мисливський ревір площею не менш як 115 га. Селяни від здачі в оренду права полювання (сервітутних прав) отримували відповідні кошти. Відповідно до цього мисливського закону норми щодо відшкодування збитків не було.

Внаслідок запровадження мисливського закону у 1875 році збільшилась чисельність мисливських тварин, які почали суттєво завдавати збитки селянам. До Галицького сейму поступали масові звернення від сільських гмін. У цій ситуації Галицький сейм був змушений звернутись до уряду про внесення нового мисливського закону, в якому вже було обумовлено відшкодування селянам збитків, спричинених дичиною. У 1897 році був прийнятий новий мисливський закон, де вводилась норма відшкодування за спричинені мисливством шкоди [4].

У 1897 році приймається новий мисливський закон, у якому у статті 51 передбачалось, що уповноважений до виконання полювання має обов'язок відшкодовувати збитки відповідно до таких вимог, а саме – збитки, завдані при проведенні полювання ним самим, його працівниками, гостями та собаками, які брали участь в полюванні, а також за збитки, завдані на його мисливському ревірі мисливськими тваринами на землі, з якої ще не зібрано урожай (крім збитків, завданих дикими качками та дикими гусками).

Якщо право на полювання у мисливському ревірі, де нанесені шкоди, розподілено на декілька осіб, то вони несуть між собою солідарну відповідальність.

Стаття 52 визначала, що за збитки, завдані мисливськими тваринами, які вийшли з вольєру, відповідальність несе власник вольєру.

Стаття 53 визначала, що кожен власник землі має право облаштовувати споруди, які б не давали змогу заходити дичині на його територію. Також кожному можна із своєї території відлякували дичину, виганяти її за допомогою опудала, нічних вогнів. Якщо через такі дії звірина загинула, то уповноважений до полювання не мав права на її відшкодування.

Уповноважений до полювання мав право влаштовувати у своєму ревірі відповідні паркани, щоб дичина не завдавала шкоди сільському господарству стаття 54.

Збитки, завдані дичиною у садах, овочевих городах, у шкілках дерев , а також молодим деревам, мають бути відшкодовані лише тоді, коли виявиться, що збитки були завдані, незважаючи на вжиті запобіжні заходи (стаття 55).

Закон визначав процедуру оцінки та стягнення за завдані селянам збитки.

Повітова державна влада розглядала у першій інстанції всі скарги, які стосуються відшкодування за збитки, завдані полюванням або мисливськими тваринами (стаття 57). Власник полювання мав право до часу, коли буде проводитись оцінка завданих збитків повітовою владою, визначити суму відшкодування і тим самим вирішити конфлікт (стаття 58). Державна повітова влада мала на протязі 14 днів провести перевірку скарги на місці (стаття 59). При проведенні обстеження встановлювалось, чи пошкодження насправді сталось через дичину, чи при проведенні полювання (стаття 60). Експерт визначав суму завданих збитків, а повітова влада мала затвердити суму відшкодування (стаття 61), а також встановити суму коштів, які були затрачені на проведення обстеження, і вирішити питання про її компенсацію (стаття 64) [5].

На практиці цей закон не у повній мірі відстоював інтереси селян, тому мисливське питання набуло політичного забарвлення, і було одним із найпопулярніших у народників. Це питання також піднімалось на тисячах вічах, які виступали супроти консервативного уряду. Вже через три роки після прийняття мисливського закону у 1902 році у Галицькому сеймі реєструється пропозиція зміни цього закону.

У 1910 році науково-літературне видання «Наука і життя», яке виходило у Львові відзначало, що «розвиток мисливського законодавства у Галичині є відображенням еволюції суспільства у країні. У відповідності до патенту (указу) 1853 року про підданство був відмінений привілей полювання на громадських землях. Але то був час реакції абсолютизму: теоретично привілей було відмінено, а практично примушувалось надавати в оренду селянські земельні наділи мисливцям через державну повітову владу, яка мала право продовжувати право полювання на наступні 6 років навіть проти волі гміни. Як правило орендарями були заможні люди, які за мінімальну оплату оренди права полювання брали участь у полюванні. Про будь-яку винагороду за завдану дичиною шкоду взагалі не було і мови, цей закон повністю стояв на стороні мисливців. Мисливська справа була у компетенції Галицького сейму. Чеський сейм ще у 1866 році ухвалив такий закон, який не ущемляв права селян і практично не змінювався довгий час».

У питані відстоюванні інтересів селян об’єднались як польські, так і українські народні партії. З набуттям політичної сили сільським населенням воно відвойовувало свої права. Мисливство ставало символом нерівності та соціальної кривди для великої маси сільського населення.

Хоча і положення про відшкодування збитків, завданих мисливськими тваринами вступив в дію, але на практиці державною повітовою владою призначались дуже малі відшкодування за спричинені мисливськими тваринами збитки. Так, наприклад у 1904 році на 717 направлених скарг призначено відшкодування лише у 64 випадках на суму 7310 крон, а у 1906 році призначено до відшкодування 12.166 крон [6].

Серед українських депутатів, які відстоювали права селян, був депутат Євген Олесницький, член народницької партії, яка стояла на українських позиціях. Він виступив у Галицькому сеймі у 1907 році з промовою, про те що кожен селянин на своїй землі має право полювати і розпоряджатись добутою дичиною. Інша сторона відстоювала, щоб селянин годував дичину, а пан стріляв та споживав.

Підтримуючи вільне полювання, народницька партія тим самим підтримувала селян, які у більшості мали невеликі наділи землі [7].

Велике значення для селян мали спосіб оцінки збитків за нанесену шкоду та прийняття рішення про призначення відшкодувань. Відповідно до статті 64 мисливського закону від 1897 року визначення суми збитків покладалось на державну повітову владу. Селянам дане положення не підходило, так як воно передбачало малий відсоток відшкодувань, призначених державною повітовою владою, яка в умовах консервативного режиму більше була прихильна до багатих мисливців. Тому селяни виступали за те, щоб оцінку збитків проводили органи місцевого самоврядування, а саме, війти та солтиси, які вибирались місцевим населенням, і на них селяни мали більший вплив.

У галицькому сеймі депутат Гурик у 1903 році виголосив українською мовою промову: «Треба вже на власні очі подивитись, яку кривду завдає дичина селянам. Селянин змушений від початку весни до кінця осені охороняти городи, щоб звірина йому не нашкодила. Теперішній закон говорить, що за завдані збитки сільському господарству потрібно звертатись за відшкодуванням до старости, щоб той за допомогою експертів оцінив завдані збитки. Відповідно до цього закону власник полювання домовляється з покривдженим і дає йому якесь відшкодування за завдані йому збитки. Якщо покривджений не погоджується на суму відшкодування, яку йому хоче заплатити власник полювання, то приїжджає комісія і проводить таксацію завданих збитків. Якщо вона не встановить, що збитки були завдані селянину, то селянина зобов’язують сплатити гроші за роботу комісії. Це є абсолютна сваволя, яку толерувати не можна… Наш селянин не заслуговує, що б він цілий рік працював на землі, а йому дичина за одну ніч все знищила» [8].

Депутат Сколишевський також став на захист селян і виголосив серед іншого наступне: «Дуже тяжко, щоб власнику землі відшкодували заподіяні мисливськими тваринами шкоди ….. У нас мисливський закон не захищає селян щодо питання оплати за заподіяну йому шкоду …Для селянина вона досить часто буває значною, бо це-втрата урожаю, який є джерелом утримання всієї родини, причому нівелюється святе право розпоряджатися своєю приватною власністю. У суспільстві набирає силу обурення, тому треба ще задуматись про баланс користі і шкоди від мисливства» [9].

Деякі депутати вносили пропозиції щодо змін у мисливський закон, щоб виплату за нанесені збитки призначала гмінна влада, яка ближче стояла до селян, і яку селяни вибирали. Так, депутат Жардецький подавав пропозицію щодо запровадження спеціального уповноваженого гмінного таксатора, який би визначав (таксував) збитки, завдані мисливськими тваринами селянам. Також Жардецький хотів викинути із закону будь - які обмеження на добування і торгівлю дичиною [10].

Боротьба селян за свої права дала свої результати. У мисливському законі від 1909 році процедура нарахування та призначення відшкодувань була змінена. Обов’язки старости, тобто, виконавчої державної влади передано інституції третейських (роз’ємчих) судів, яким надавалось право вирішувати всі конфлікти щодо виплати відшкодування за завдані мисливськими тваринами збитки. Відповідно до статті 65 закону визначалось, що спочатку покривджений повинен був на протязі 5 днів за посередництвом керівника гміни узгодити претензії з уповноваженим до полювання, а при вирішенні конфлікту справа була вичерпана. У випадку, якщо згоди не було досягнуто, то подання направлялось керівнику роз’ємчого суду.

Третейський (роз’ємчий) суд був зобов’язаний на протязі 14 днів винести рішення та виплатити постраждалому гроші за нанесені йому збитки.

У випадку, якщо уповноважений до полювання не підкориться рішенню роз’ємчого суду, то тоді покривджений змушений буде чекати ще 30 днів на розгляд апеляції [11].

При нанесенні селянам збитків, сума яких перевищила суму за оренду мисливських угідь у два рази, відповідно до статті 62 закону від 1909 року староста повіту мав право організувати у лісах відстріл кабанів. Кошти за відстріляні кабани відповідно до статті 53 повертались власнику полювання [12].

Наступним мисливським законом від 1927 року також врегульовувались відносини між власником (орендарем) права полювання та виробниками сількогосподарської продукції. Серед іншого було визначено, що домагатись відшкодувань можна було лише за збитки, заподіяні лише такими видами мисливських тварин як олень, кабан, козуля.

Збитки, завдані іншими видами тварин, могли не братись до уваги. Якщо дичина зробила шкоду у сільськогосподарських угіддях, які не входять до якого-небудь мисливського господарства, то в такому випадку була передбачена солідарна відповідальність власників або орендарів сусідніх мисливських господарств.

Окремо статтею 57 визначалась відповідальність, спричинена не лише мисливськими тваринами, а й мисливцями при проведенні полювання.

При виявленні селянином нанесених йому збитків він повинен на протязі трьох днів з часу завдання йому збитків звернутись до керівника гміни, на території якої знаходиться мисливське господарство. Якщо між сторонами не було досягнуто порозуміння щодо величини відшкодувань, то справа передавалась до гміни, де за посередництвом керівника гміни повинні були пройти переговори між конфліктуючими сторонами. Якщо між сторонами не було досягнуто порозуміння, то тоді справа передавалась у роз’ємчий суд.

Третейський (роз’ємчий) суд складався з голови та двох членів. Керівника роз’ємчого суду призначав староста за поданням керівництва повіту. Повноваження керівника роз’ємчого суду тривали три роки. Керівник суду складав присягу перед старостою.

Керівник третейського (роз’ємчого) суду або його заступник не мав права розглядати справу у випадку, коли покривджений був з ним у родинних зв’язках до четвертого коліна, його керівником або перебував під його керівництвом, вів з ним спільне господарство.

Сторона, яка була визнана судом винною, повинна була на протязі семи днів від винесення рішення виплати кошти покривдженому або передати вказану суму у гміну для її подальшої виплати покривдженій стороні. Рішення третейського (роз’ємчого) суду можна було оскаржити у звичайному суді лише у випадку порушення ним процедурних вимог.

Власники земельних ділянок відповідно до статті 70 мали право вмкористовувати засоби, які б оберігали його територію від дичини, яка робить шкоду на полях. Якщо під час відлякування було добуто або поранено тварину, то власник полювання не мав права домагатись відшкодування, а добута у такий спосіб дичина переходила у власність власника мисливських угідь.

Надавалось також право відстрілювати таких хижих тварин як вовки, видри, куниці, тхори, горностаї, кролики, яструби, сороки, ворони, а також підбирати яйця перерахованих вище птахів на земельній ділянці, яка межувала з житловою будівлею і була обгороджена. Цих тварин дозволялось добувати із застосуванням капканів, сілець та інших знарядь.

При розмноженні великої кількості диких кабанів та вовків можна застосовувати облавний спосіб полювання на цих тварин. Організувати облаву мав право воєвода за умови подання потерпілих або посадових осіб, які здійснюють нагляд за мисливством. В свою чергу особа, яка подала подання про те, що вона зазнала збитки, повинна забезпечити організацію нагінки [13].

Відомо, що у 1925 році у Баварії відшкодування за збитки, спричинені мисливськими тваринами, складало 1,8 пфенінги на 1 га [14].

Висновок

З підвищенням ролі сільського господарства ведення мисливського господарства стає його антагоністом у зв’язку розмноженням великої чисельності мисливських тварин, зокрема, оленів, козуль і особливо диких свиней, які у процесі своєї життєдіяльності завдають значної шкоди сільському господарству. У Галичині конфлікт між землевласниками та мисливцями мав соціальні та політичні аспекти. Консерватори у Галицькому сеймі підтримували мисливців, а народники та соціал-демократи селян. У результаті відстоювання селянами своїх інтересів, мисливське законодавство поступово ставало по стороні захисту інтересів селянства. Спостерігається еволюція мисливського законодавства від 1875 року коли, у мисливському законі Галичини не було врегульовано механізм відшкодування збитків, і до скрупульозно виписаного механізму відшкодування у мисливському законі від 1927 року, в якому цьому питанню приділяється третина змісту всього закону.

Починаючи з утвердження на території Галичини комуністичного режиму, відпала потреба законодавчо врегульовувати конфлікт по лінії сільськогосподарський виробник – мисливське господарство, так як через націоналізацію землі та мисливських тварин відпало підґрунтя конфлікту. Україна хоч і декларативно проголосила приоритетною ринкову економіку, рівність всіх форм власності, інерційно через погано організоване аграрне лобі Верховній Раді, не визначила механізму відшкодування сільськогосподарським виробникам збитків, завданих мисливськими тваринами.

На даний час в Україні надзвичайно мала чисельність мисливських тварин, які завдають незначної шкоди сільськогосподарським угіддям. Тому при підвищенні ефективності ведення мисливського господарства і тим самим збільшення чисельності мисливських тварин дана тема буде набирати все більшої актуальності і буде потребувати правового врегулювання.

 

Список використаної літератури

1.Przewodnik myśliwca. – Leszno i Gniezno: Nakładem i drukiem E. Günthera, 1848. – s. 3-22.

2.Held F. Kalędarz wykazujący jaki w ciągu roku są ważnieysze zatrudnienia leśne i łowieckie. – Bydgoszcz: Drukiem A. Gruenauer, 1817. – s17.

3.Сборник административных постановлений Царства Польського.Ведомство финансов. т.12: О казенних лесах. – Варшава: типография С. Оргельбранда, 1867. – с 469-472.

4. Wiedza i życie. Serya IV. – Tom VII. – Lwów-Warszawa: Wydawnictwo związku naukowo-literackiego we Lwowie, 1910. – s. 43-55.

5.Nowa ustawa łowiecka dla Galicyi i W. Ks. Krakowskiego. – Kraków: Wisła, 1898. – s.32-38.

6.Wiedza i życie. Serya IV. – Tom VII. – Lwów-Warszawa: Wydawnictwo związku naukowo-literackiego we Lwowie, 1910. – s. 43-55.

7.Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців 1848-1914 на підставі споминів. – Львів: друкарня ОО Василіян, 1926. – с.455-456

8.Sprawa ustawy łowieckiej w Sejmie zeszłorocznym//Łowiec. – 1904. - № 4. – s.42.

9.Sprawa ustawy łowieckiej w Sejmie zeszłorocznym// Łowiec. – 1904. - № 3. – s.27-28.

10. Dr. Sołowij W. Odczyt//Łowiec. – 1904. – № 14. – s.167-168.

11. Balko R. Kilka uwag o projekcie nowej ustawy łowieckiej dla Galicyi //Łowiec. – 1908. – № 15. – s.172-173.

12.Nowa ustawa łowiecka//Łowiec. – 1910. – № 24. – s.282-283.

13. Kałuski W. Prawo Lowieckie Warszawa: Wydawnictwo związku pracowników administracji gminnej rz.p.,1928. – s. 1-81.

14.Łowiectwo w Bawarji //Łowiec Polski – 1932. – № 38. – s.629.

 

Проців О.Р.

Головний спеціаліст Івано-Франківське ОУЛМГ,

м. Івано-Франківськ

УДК 351:343.77 (477.83/86)

e-mail -  Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду


Читайте також:

 



У Вас недостатньо прав для написання коментарів. Можливо, Вам необхідно зареєструватися на сайті.

загрузка...
Powered by HuntingUkraine.com