Портал для мисливців, рибалок та любителів природи

Портал для мисливців, рибалок та любителів природи

 
Банер
Банер
Сірий Лютий
( 10 Votes )
Написав - Мухтар Ауезов , переклад - Сергій Копилець Переглядів - 2884   
Понеділок, 27 червня 2011 12:02

СІРИЙ ЛЮТИЙВеликий яр поблизу Чорного пагорба безлюдний, але добре відомий пастухам навколишніх аулів. З цього яру часто приходить біда.

 

Чорний пагорб, неначе хутряною шапкою, покритий низькими чагарями караганника й таволги. Верхівки караганника блідо, ніжно зеленіють – на них проклюнулися бруньки. Яр ущерть заріс шипшиною. Під її колючим пишним килимом сховалися вовчі нори.

 

Прохолодний травневий вітер поривами задуває з яру й далеко розносить пахощі молодих трав та дикої цибулі. Чагарі ворушаться й похмуро, сухо шелестять неначе перешіптуються.

 

Пізньої весни у той яр до старої нори прийшли вовк і вовчиця. Старі нори розмило повеневими водами, у них могла б легко пролізти навіть людина. Вовки вирили нову неподалік, тіснішу нору і з'єднали її зі старою вузькими темними проходами.

 

Вовчі лапи скоро втоптали свіжо нариту землю. Біляста шкура вовчиці не встигла перелиняти, коли у лігві з'явилися димчасто-сірі вовченята.

 

Тихого ранку вовчиця лежала на осонні під високими пагонами кінського щавлю. Було безвітряно, жарко і її розморило. Вона дрімала і лише зрідка розплющувала каламутне око. Боки в неї позападали, сосці набрякли молоком. Шкіра на спині смикалася і сосці безперервно здригалися.

 

Тихенько захрумтіло за чагарями. Вовчиця підскочила, зметнувши з землі летюче клоччя білої шерсті, й вищирившись, глухо загарчала.

 

Вовченята безпомічно вовтузилися біля її ніг.

 

І тут же через гіллясту стіну чагарів перелетіла й гепнулася перед нею ягняча туша. Услід безшумно вискочив великий, важкий вовк із закривавленою мордою. Він обнюхав вовчицю і вона жадібно лизнула його у закривавлену вилицю.

 

Ягня було ще живе. Вовк і вовчиця накинулися на нього і вмить розірвали. Дві білозубі й ненажерливі пащеки великими шматами ковтали легке, ніжне м'ясо. Зелені очі жадібно горіли.

 

Вовк і вовчиця зжерли до решти ягня, покачалися на соковитій запашній траві і розтяглися на ній. Потому почергово стали відригувати проковтнуте м'ясо.

 

Вовченята одне за одним підповзли до м'яса і, з гарчанням, штовхаючись, стали його тріпати. Тільки двоє, що народилися останніми, були ще сліпими. Вовчиця підтягла їх до себе й поклала біля сосців.

 

Наступного дня, коли сонце вже високо стояло, вовчиця здалека почуяла стійкий, густий кінський запах. Швидко заштовхавши вовченят у нору, вона зникла у чагарях.

 

Залунали людські голоси, кінський тупіт.

 

Люди з'їхалися і спішились біля самого лігва. По землі лунко загрюкали довгі чабанські палиці.

 

Вовчиця стояла серед заростей шипшини на крутому схилі, виваливши з пащі язик. Вона все бачила.

 

Накидаючи на голови, на шиї вовченятам міцні ремінні зашморги, двоногі витягали їх одне за одним з темної нори. П'ятьох уже прибили. Одному пребили задні ноги й кинули його коло обгризеної ягнячої голови. Вовченя повзатиме, скавчатиме, і вовки заберуть його й надовго покинуть цю місцевість. А найменшого з виплоду люди взяли із собою.

 

Змовк у яру кінський тупіт. Великий чорногорбий вовк і біла вовчиця з двох сторін підійшли до вовченя, що лежало пластом і хижо вишкірились. Вовчиця схопила вовченя і метнулася вгору схилом яру. Вовк високими, летючими стрибками кинувся за нею.

 

Лігво завмерло.

 

В аулі жив хлопчик на ім'я Курмаш. Йому й дісталося сліпе вовченя. Старші казали: сірий потрапив до людей сліпим – може він приживеться в аулі.

 

Курмаш не розлучався з ним; приготував для нього чисту мисочку, м'який шкіряний нашийник.

 

За два дні вовченя розплющило очі, але з юрти не висувалося – з-за юрти долинав собачий гавкіт і жахливо воняло псиною. На ніч Курмаш брав вовченя до себе під ковдру, заради нього хлопчик не лягав тепер спати разом з бабусею, яку любив більше за всіх на світі.

 

Вона не схвалювала його прив'язаності до слабенького, прозоро-сірого звірка з гострими, немов колючки, зубами.

- Він ще не прозрів, а в нього вже виросли ікла, - казала бабуся. – Не встигне стати на ноги – притисне вуха до потилиці.

 

І хлопчик сердився на неї.

 

До середини літа вовченя підросло, зміцніло й нічим не відрізнялося від решти аульних щенят, своїх ровесників. Як би воно було трохи кудлатіше, то подобало б на маленького вовкодава. Та життя в аулі було для нього неволею. Чабанські пси не хотіли з ним миритися, як і стара бабуся. Гарчання та вишкірені пащі зустрічали його кожного разу, коли воно мало сміливість показатися з юрти.

 

Курмаш захищав його, і вірні сторожеві пси відходили від хлопчика, ображено огризаючись. Йому хотілося в степ, до високих барвистих трав, у незвіданий ще простір.

 

Якось великий чорно-рябий пес з Великої юрти виждав, коли хлопчика не було поряд, відігнав вовченя від його юрти, повалив і довго м'яв важкими іклами. Набігли інші пси і з захватом прийнялися хапати сірого за ноги й боки. Прибігли діти й дорослі, ледве відбили вовченя. Покусаний, поскубаний, сірий відповз до юрти, сів до неї спиною і мовчки вишкірив білозубу пащу.

 

- Бач який німий... Гордий! – дивувалися чоловіки. – Щеня зараз би своїм виском землю просвердлило.

А жінки сказали:

- Злодюга! Тому й німий...

 

І то було саме так. Навіть Курмаша дивувала й бентежила ненажерливість вовченя. Хлопчик балував, годував його безвідмовно, значно ситніше, ніж собак. А вовченя, здавалося, ніколи не могло наїстися.

 

Аульні пси ходили піджарі, вони були невибагливі. У вовченя туго налилися боки й груди, помітно виріс товстий загривок. А воно було постійно голодне й нишпорило по юрті, поводячи чорним вологим носом.

 

На людях сірий не торкався їжи, воротив від неї морду. Та варто було людині відійти, як він миттю ковтав усе, що йому поклали, і тоскно дивився на порожню миску, наче нічого й не їв. Варто було людям відвернутися, як він жадібно хапав усе, що попадало йому на зуб. Крав варене хазяйське м'ясо, лакав кисляк з казана, наче він був поставлений для нього, гриз свіжі шкури, підвішені для сушки.

 

Часто він попадався, і його лупцювали безжально. Він зазнав і ударів качалкою, від яких гуло в голові, і гострий, пекучий біль від нагайки. Спритно увертаючись, він мовчки вищирював білі ікла. Не було випадку, щоб він, побитий, подав голос.

 

А між тим в аулі стали говорити, що ночами він пробирається, не помічений собаками, в кошари та обнюхує курдюки в ягнят, і вівці його бояться. Хтось бачив, як він крадькома тікає у степ.

 

Курмаш не слухав аульних балачок. Та як не старався хлопчик, як не вчив свого сірого, той ніяк не міг зрозуміти, чим гірша їжа, яку він украв, за ту, що йому давали господарі.

 

Курмаша він не боявся, їв при ньому. Коли хлопчик простягав йому м'ясо, малий вовк не брав, а виривав шматок з його рук. Та Курмаш ні разу не підняв на нього дубця, яким відганяв псів. Хлопчик милувався вовченям, його похмурим незалежним поглядом з-під лоба, його ледь темним грізним загривком, його упертою силою, що більшала щодня.

 

І назвав Курмаш свого улюбленця Коксерек, що означає Сірий Лютий.

 

Наприкінці літа Сірий Лютий вже мало походив на аульних псів. Довгоногий, як теля, крутогорбий, немов бик, він переріс усіх. Хвоста він не піднімав по-собачому й від того здавався ще більшим, а його загривок і спина нагадували натягнутий лук.

 

Тепер він не тікав од чорно-рябого пса, і собаки перестали задирати його. Тільки він повертав до них лобасту камінно-сіру голову й шкірився, ті кидалися врозтіч.

 

Зазвичай собаки, побачивши його, трималися ватагою. І він, і вони завжди були насторожі.

 

Ніхто не бачив, щоби вовк пустував в аулі. Не грався він і з Курмашем. Ім'я своє пам'ятав добре й прибігав, коли його кликали Курмаш або стара бабуся, але біг неквапно, лінивою ристю й не махав хвостом.

 

Собак не чіпав, не обертався на їхнє гавкання, не ганявся за тими, що бігали. Найчастіше він лежав у затінку біля юрти, випрямивши гострі вуха, й похмуро щурив зелені очі.

 

Курмаш пишався мовчазним зеленооким звіром і весело сміявся, коли сусідськи собаки з переляку тікали від нього. Кажучи по-правді, хлопчик і сам побоювався Сірого Лютого, але ні за що не признався б у цьому навіть старій милій бабусі.

 

Господар чорно-рябого пса хвалився:

- Що ваш сірий, вислохвостий! Мій чорно-рябий враз його скрутить, тільки дай! Давно б його придушив, якби не відганяли.

 

Якось тихенько, заради проби, він нацькував чорно-рябого. Пес не вагаючись, з азартним гавкотом кинувся на вовка, вдарив того іклами у плече. Цілив він у шию, та промазав. В останню мить вовк увернувся й, раніше ніж пес устиг відскочити, мовчки метнувся, у стрибку вхопив того за загривок і кинув на землю. Велетенський пес покотився з пагорба, неначе безпорадна товста вівця. Вовк теж промахнувся, інакше вирвав би у пса горло.

 

Вибіг Курмаш і відкликав Сірого Лютого, а господар відігнав свого чорно-рябого...

 

Пізно ввечері два вовка несподівано напали на овець, що паслися неподалік від аула.

 

Чабан підняв страшний ґвалт. Прискакали на конях з аула підлітки й старші. Страшно гавкаючи дружною ватагою примчалися на виручку всі аульні пси, а з ними й Сірий Лютий.

 

Вовки відійшли у степ. За ними погналися – не наздогнали.

 

На ближніх пагорбах вершники й собаки зупинилися. Далеко, високим гребенем Чорного пагорба, у тьмяному неясному світлі пливли сірі тіні.

 

- Раненько вони нині з'явилися, - сказав чабан.

 

І лише Курмаш помітив, як по вовчих слідах, майже торкаючись мордою землі, безшумно нісся Сірий Лютий.

 

Хлопчик відстав від людей і пішки безстрашно пішов у темряву, до Чорного пагорба. Довго ласкаво кликав:

Коксерек! Кок-се-рек...

 

Та Сірий Лютий так і не прийшов на його голос.

 

Вовк з'явився в аулі вночі. Устав на видноті біля своєї юрти, він неквапом пошкрябав залізними пазурями суху втоптану землю, піднімаючи клуби куряви. Підняв голову до зоряного неба й втягнув у себе по-осінньому зимне повітря, жадібно внюхуючись у слабкі подуви з боку Чорного пагорба.

 

Вдень Сірого Лютого бачили в аулі, а вночі він знов пішов у степ...

 

Пропадав три доби. Повернувся схудлий, страшенно голодний, та, як і завжди, похмурий і без нашийника. Коли Курмаш окликнув його, він підійшов, низько, немовби загрозливо, схиливши голову. Хлопчик зрадів, обхопив його за коротку мускулясту шию. Вовк вирвався, притис до потилиці вуха, та навіть бабуся не стала його сварити й заходилася готувати їжу.

 

Їв він страшно, і Курмаш відступив од нього подалі.

 

- Ого! Видно породу, - сказав Курмашеві батько. – Очі-то в звіра зелені-презелені, і вдень горять. Пора, синку, здерти з нього шкуру.

 

І хлопчик задрижав, боячись, що тепер старші не поступляться й погублять вовка.

 

Та Сірий Лютий неначе зрозумів, що говорять про нього. Ледь люди відвернулися, він зник. Ніхто не бачив, коли він пішов з аула.

 

Багато днів потому Курмаш даремно шукав його у заростях чию – з тугою, із загрозою. Все даремно! Минула вітряна осінь, білою повстю покріла степ сувора зима. Сірий Лютий не повертався.

 

До пізнеї осені він харчувався зайчатиною далеко від рідних місць, не гребував і мишкувати. Ховрашки були жирні, і він ласував ними, наче лисиця. А по снігові голод пригнав його до людських зимівників, овечих загонів.

 

Тепер він прийшов крадькома, мов чужий. Шерсть піднімалася на ньому, коли він бачив людей. Щоночі він кружляв, петляв засніженими пагорбами, залишаючи на снігу летючий слід лап і пазурів. Пара клубочилася біля його зморщеної сірої морди. Він зупинявся з підвітряної сторони, і в ніс йому бив густий ситний запах хліва й худоби, а у вуха – наспокійне собаче гавкання. Вовк люто клацав зубами. Тепер собаки такі ж чуткі, як він голодний.

 

Під час хурделиці він спробував наблизитися до зимівника. Та безсонні пси наче знали, звідкіля він підійде. Його зустріла вся ватага на чолі з чорно-рябим, прогнала.

 

Вітер ущух, підморозило. Вовк затанцював, присідаючи на задні лапи. Жорсткий сніговий шар обпікав йому лапи, чорні кутки пащеки мерзли, черево стягнув голодний біль. Дрібною ристю вовк піднявся на пагорб. Сніг виблискував під сильним місячним світлом. Сірий Лютий закинув голову до неба і завмер у судомній, не відомій до того тузі, протяжно, тужно завив.

 

І тут же в аулі люто завалували собаки.

 

Сірий Лютий не опускав голови. І тут здалека, з Чорного пагорба, долетів неясний, сумний звук. Вовк випрямився й затремтів. Хтось до нього озивався, кликав його. Він вслухався, повів носом і стрімко полетів на той заклик.

 

Біля спуску до великого яру він зупинився й насторожився, ловлячи дрижаки. З Чорного пагорба до нього спускалася сніжно-біла вовчиця.

 

Сирий Лютий не підпустив її до себе. Вона підходила, він відскакував, вищиряючи зуби та притискаючи вуха. Але піти він не міг. І коли вона пішла за ним, нюхаючи його, а потім повернулася, жалісно скимлячи, і ткнулася теплим носом йому в пах, він не рушив з місця. Вовчиця тихо побігла геть. Він наздогнав її і зизнув у вилицю.

 

Пліч-о-пліч вони пустилися яром, пролетіли його наскрізь і повернули до людського житла. Гребенем горбвів вони за півгодини безперервно, невтомно проклали велетенське півколо подвійного сліду, і тільки сніг дзвінко похрупував під їхніми лапами. Потому, немов домовившись, вони також рядом помчали в долину, до аула.

 

Місяць зайшов. Ніч закінчувалсь. Сірий Лютий і біла вовчиця вітром пролетіли аул, немов великий яр, і обоє побачили, як від жовтавого кучугура біля вівчарні за ними метнувся навздогін великий кошлатий пес, тягнучи за собою всю ватагу. То був, певно ж, чорно-рябий.

 

Вовки неслися від аула шаленим чвалом. Чорно-рябий не відставав, надривно гавкаючи. Ватага за ним розтягувалась і рідшала. І Сірий Лютий стишив біг, злобно прислухаючись до гавкання, - пес розривався від люті, від гніву.

 

Неподалік улоговини ватага зупинилася, став і чорно-рябий пес і побіг назад, до ватаги. Вовчиця першою кинулася за ним.

 

В безлюдному степу собаці важко втекти від вовка. Та чорно-рябий не злякався, хоча й зостався сам. Він жив для того, щоби битися з вовком, і, без вагань, зчепився з вовчицею, коли на нього налетів Сірий Лютий і підім'яв під себе. Вовчиця з вискотливим ричанням вчепилася псові в горло.

 

Скоро від великого чорно-рябого залишився тільки хвіст, обгризена голова та рідкі шматки шерсті. Навіть скривавлений сніг вовки проковтнули.

 

Нажершися, вони пішли до Чорного пагорба і в яру покачалися на чистому снігу.

 

Від тієї ночі вони не розлучалися. І пішло гуляти довкола сіре лихо.

 

То тут, то там, поблизу Чорного пагорба і далеко від нього, вовки задирали овець, різали корів і коней, валили верблюдів, губили кращих сторожевих псів і зникали безкарно.

 

Від аула до аула пішла худа слава.

- Їх ціла зграя, сірих бісів, і всі, немов обертні, людини не бояться. Аніскільки не бояться – от воно що! Ватаг у них материй, з теля ростом, та такий лютий, такий страховидний... Не тікає, навіть коли людина підходить до нього на довжину соїла! Воно підійти лячно, налетить зграя з одного боку, чабани кидаються туди, собаки їх цькують, а тим часом ватаг з другого боку тягне на горбу вівцю...

 

Подовгу вовки не держалися на одному місці. Сьогодні їх бачили коло Чорного пагорба, а завтра верстов за десять, двадцять, тридцять на південь, на схід. Відомо бо: вовка ноги годують.

 

Степ у тих краях горбистий, з крутими яругами, порослий чагарями. Любо-дорого подивитися на нього з Чорного пагорба: неначе море під час бурі, він горбиться високими валами, кипить кошлатими гребенями. У таких місцях вигідно вовкові, клопітно пастухові. Легко підібратися невидимкою до отари, до загону, легко підстерегти, відбити худобину, яка забарилася. І важко вистежити сірого, неможливо передбачити, відкіля він вискочить нечутною димчастою тінню. А сніговою зимою і вистежиш – не наздоженеш! Глибокі кучугури. Вовк тікає цілиною. Наст тримає вовка, а людина на коні провалюється, не скаче – зорює глибокий сніг.

 

Пробували біля великого яру, де не раз знаходили вовчі нори, підкинути отруєне м'ясо і покаялись. Хіба обертні візьмуть отруту? Молоді аульні пси-недоумки підібрали м'ясо коло яру і там же й зосталися лежати. Вовки й не доторкнулися до задубілих собачих туш.

 

Ситною була для вовків та зима. Сірий Лютий все зростав, наливаючись камінною вагою, він все не міг вгамувати свою страшну жадобу м'яса і крові.

 

Лише напровесні нібито трохи вщух його голод, і в жилах у нього ненадовго запалала інша спрага.

 

Сніг у степу став рихлим і потемнішав. На горбах з'явилися плями прогалин, оголялася руда в'зка земля.

 

Незвичайна грайливість опанувала Сірого Лютого. На бігу він став метушливим, нікчемно кружляв, метався навколо вовчиці, немов щеня. Вона лягала відпочити, а він пританцьовував біля неї, піднімаючи вихорі сріблястого снігу, грайливо стрибав через неї, штовхав грудьми, лапами, писком. Вона сердито огризалася, а він хапав її за шию і потримавши відпускав. Іноді він подовгу тріпав її за шию, не даючи вирватися. Вона недовольно скавчала, кусалася.

 

А потім вона подобрішала і стала частіше обнюхувати його й облизувати.

 

На північ від Чорного пагорба лежали обширні мілководні солоні озера. Береги їхні рясно поросли чієм і очеретом. Місця дикі – не даремно над заростями постійно висить пташиний грай. Сюди біла вовчиця увела навесні, коли буйно зазеленіли береги озер, Сірого Лютого.

 

Тепер він полював далеко від рідних країв. А вовчиця не покидала лігва і живилася пташиними яйцями, підібраними в очеретах.

 

Одного разу він приніс їй баранячий курдюк, та вона не зустріла його, як звичайно, біля нори. Непокоячись він почав дряпати лапами землю, вона вилізла з нори знесилена, ледь волочила ноги.

 

З нори доходив сильний незнайомий запах. Сірий Лютий грізно наїжачився, сунув у нору вищірену морду і витяг зубами малесеньке, хирляве вовченя.

 

Вовчиця, тихо скимлячи, кинулася до нього, та не змогла йому завадити. Сірий Лютий бив мале сліпе вовченя об землю, поки те не перетворилося на сіру безформну кульку, потім з огидою кинув через себе.

 

Коли він обернувся до вовчиці, вона лежала між ним і норою, і до неї підповзали інші вовченята, тикалися їй у сосці.

 

Сірий Лютий, похмуро облизуючись, ліг в стороні.

 

Вовчиця стала виходити з ним на полювання, та була ще неповоротка, огрузла і часто бігала до свого виводка. Порою вони поверталися до лігва, не солоно хлібавши, нічого не здобувши, і він жадібно позирав на вовченят, а вона кусала його, відганяючи від нори.

 

Якось у квітні, рано вранці, коли вовченята вже прозріли, Сірий Лютий і біла вовчиця бігли повз озеро до свого ліжка, вона попереду, не дозволяючи себе обійти, він упритул за її хвостом, і раптом почуяли людину. Птаство хмарою піднялося над гніздами, тупцяли коні, грюкали об землю чабанські киї... Вовки ховалися в очереті, поки не стало тихо навколо. А коли підкралися до лігва, знайшли в ньому лише одне вовченя з перебитими лапами.

 

Кілька днів вовчиця невідступно ходила довкола аула, куди люди увезли інших її вовченят. Даремно Сірий Лютий кликав її. Вона не йшла за ним – і їх помітили.

 

Підсохла, зацвіла земля. Коні швидко набирали силу на соковитих весняних травах. І от, одного теплого блакитного дня вовки почули за собою гонитву. Троє вершників на баских конях вигнали вовків з великого яру, що біля Чорного пагорба.

 

Сірий Лютий летів, як стріла. Ще в яру вовчиця відстала від нього. Сосці в неї не встигли затвердіти, і вона важко бігла. Спочатку Сірий Лютий повернувся до неї, підбіг іззаду, покусував її за боки, підганяючи. Вона загарчала на нього. Він оглянувся на вершників і мовчки, стрімко пішов уперед.

 

Перед виходом з яру він круто повернув і гнучкими стрибками, неначе коза, вилетів угору схилом яру, що заріс колючою шипшиною.

 

Сірий Лютий сховався в кущах, а біла вовчиця бігла навпростець відкритою місцевістю, і вершники з гиканням і свістом скакали за нею.

 

Вночі Сірий Лютий, форкаючи, обережно потрусив слідами гонитви. У дальній улоговині на мокрій від роси траві він знайшов пляму зосохлої крові. Принюхався, лизнув її. Тут лежала біла вовчиця, і тут обривався її запах.

 

Сірий Лютий сів і сидів, не рухаючись, напруживши випуклі груди, горблячи бурий загривок, поки не піднявся місяць. А коли піднявся місяць, він завив тужно, глухо.

 

Наче скам'янілий Сірий Лютий сидів до ранку. Перед світанком піднявся, судомно позіхаючи. Голод холодив йому черево.

 

Ціле літо він рискав степом один, наганяючи на стада та аули страх. Не вщухав нічний розбій, і пастухи проклинали свою долю. Наче ходив коло Чорного пагорба, солоних озер і скрізь один сірий з бурим горбом, а за літо зарізав не менше півсотні ягнят і телят! Бездонне в нього було черево.

 

Двічи пускалися за ним навздогін на свіжих конях з прудкими собаками, обидва рази йому вдавалося врятуватися. З таким тяжким черевом був легкий на ноги, розбійник, не втомлювався. Вовк не убігав – улітав, ганьблячи аульних джигітів.

 

Удень він ховався, відсипався у темних глухих заростях очеретів, на топких, сильно заболочених озерах, а ночами ніщо його не зупиняло – ні крик людини, ні валування псів, ні грім і вогонь пострілів. Марно витрачали пастухи патрон за патроном, цілячи у сіру тінь, без толку свистіли над отарами жакани – вовк, цілісіньким повертався, ледь стихала луна у нічному мороці.

 

За літо Сірий Лютий розтовстів. Цупка шерсть стояла на ньому, мов колючки на їжакові, але черево було піджаре і не знало ні години спокою.

 

Занадився ходити за косяками коней. Підкравшись до стригунця, він хапав його за короткий хвіст і тримав так, а той не міг зрушити з місця. Лоша рвалося з усих сил; вовк несподівано випускав його, і воно котилося по землі. Вовк кидався, і його ікла стискалися на горлі жертви.

 

Осінь промайнула коротка й холодна, і от знову завили хурделиці, багатоденні, багатосніжні бурани.

 

Морозяної світлої ночі на голому гребені пагорба Сірий Лютий несподівано зіткнувся з великою вовчою ватагою. Здіймаючи вихор колючого сніжного пилу, ватага налетіла на нього й оточила. Сірий Лютий опинився віч-на-віч із ватажком - велетенським материм звіром з вищиреною пащею, що димилася на морозі.

 

Вовки відразу зрозуміли, що зустріли не здобич, а господаря тутешніх земель. Підібгавши товстий хвіст, присідаючи, Сірий Лютий люто клацав залізними іклами. Він був удвічі молодший за ватажка, та не поступався йому ні ростом, ні вагою: ні в кого з ватаги не було тиких гладких боків.

 

Вовчиці підійшли першими і обнюхали Сірого Лютого. Боязко наблизилися молоді вовки. Лише ватажкові він не дозволив себе обнюхати, і той також не підпустив його до себе. Зайди покачалися на твердому кучугурі, поковтали мерзлі грудки снігу. Так само вчинив Сірий Лютий. І пішов з ватагою поряд із ватажком.

 

На ранок завіяла хурделиця. Сірий Лютий привів ватагу до табуна. Відбили кобилу-двохлітку, загнали її у глибокий заміт, і Сірий Лютий повалив її на сніг, як колись чорно-рябого пса. Вовки навалилися на конячку з усіх боків. Сірий Лютий за звичкою вчепився у лопатки і відскочив від тупого удару іклами у плече. Біля нього, вишкірившись, стояв ватажок: Сірий Лютий доторкнувся до його коронної частини здобичі.

 

Однак битися в цю хвилину було ніколи – кінська туша паруючи танула. Молоді вовки вгризлися в черево по вуха. Вовчиці рвали труп, штовхалися і гарчали. Сірий Лютий і ватажок повернулися у тісне коло.

 

Над останнею заднею ногою зосталися тільки вони двоє. Решта вовків з відстані, поклавши голови на лапи, дивилися, як вони рвуть м'ясо, з хрумтінням трощать кінські кістки. Обидва відійшли одночасно, важко дихаючи, войовничо косячись один на одного, вимазані в крові до очей.

 

Лягли окремо у центрі ватаги. Вовчиці кружляли довкола Сірого Лютого. Він не зводив зелених очей зі старого ватажка.

 

Ще кілька ночей вони водили ватагу вдвох, трималися голова до голови, і коли один заходив наперед на півкрока, другий тут же хапав його зубами за бік чи за ногу.

 

А ночі видалися ясні, безвітряні, голодні. В німому горлі Сірого Лютого вирувала лють.

 

Вовки йшли понад яром, коли у них з-під ніг зірвався заєць. Звірок проскакав перед вовчими носами не менше верстви, аж поки вони його взяли. Сірий Лютий і старий ватажок одночасно схопили його й розірвали навпіл. Ватага далеко відстала від них.

 

Обидва жадібно проковтнули свої кусні і тут же кинулися одне на одного. Віялом полетіли грудки снігу, шматки шерсті. Дрібний стукіт зубів пролунав у тиші.

 

Двоє материх гризлися, піднявшись на задні ноги, зчепившись передніми, глибоко зорюючи під собою сніг. На мить вони розійшлися. Ватажок гарчав, він був би не проти покінчити й на тому. Та Сірий Лютий спритно кинувся й мовчки схопив його трохи нижче вуха – собачий прийом, так беруть вовкодави. Зігнув, підім'яв під себе і вмить вчепився у високий могутній загривок. Стис ікла, як кліщи, і зламав вовку шию.

 

Старий ватажок лежав боком на снігу, безсило вищіривши пащу. Підбігла ватага і зходу вмить рознесла його до кісток. Вовк лежачого не щадить – ні чужого, ні свого.

 

Днями й ночами не спішувалися табунники й не могли встерегти табунів. Такого страху, такого розбою ще не знавали в околицях Чорного пагорба. На очах пастухів вовки косили все живе.

 

Сірий Лютий водив свою ватагу від зимівника до зимівника із заходу до світанку. Вовки скоро від'їлися, обважніли, та ватажок не давав їм спати подовгу. Він бив, кусав навіть вовчиць, а вовчиці люто підганяли молодших вовків. Ватага знімалася, неслася степом, неначе лавина.

 

І було раз, коли сіра банда напала на людину. Самотній путник їхав на санях торною дорогою. Рідко вовк наважиться підійти до такого шляху, перетнути його, особливо, коли по ньому їде людина. А Сірий Лютий недовго вагався, притис вуха до потилиці й погнався за саньми.

 

Кінь поніс. Ватага нагнала його, завернула з дороги в кучугур. Сані ув'язли, кінь провалився по груди, і вовки сірою масою осідлали його.

 

Путник, збожеволівши від страху, скотився з саней і кинувся тікати по глибокому снігу. Сірий Лютий перескочив через сані і короткими легкими стрибками полетів за втікачем. Дві великі вовчиці разом побігли услід за ватажком.

 

Сірий Лютий, немов граючи і випробовуючи себе, зробив широке коло і став на путі в людини. Вовчиці зупинилися за спиною приреченого, беззахисного і все ж недоторканого двоногого і чекали. Чи кинеться на нього сірий отаман? Чи повалить людину?

 

Люди врятували його. З ближнього пагорба долинув шум і тупіт. По дорозі галопом, з пронизливим свистом, неслися в долину двоє вершників.

 

Сірий Лютий вишкірив ікла і, оглядаючись, все швидше й швидше пішов геть сніговою цілиною. Ватага знялася з розтерзаного коня і розтанула у сутінковому, збуреному хурделицею степу.

 

І ще раз Сірий Лютий зробив спробу схопитися з людиною у двобої.

 

Це сталося вдень. Тріскучий мороз скував степ. Білясто-блакитне небо затягло морозяним маревом, крізь яке похмуро проглядало багряне, криваве око сонця. Сніги дзвеніли.

 

Вовки, горблячись, присідаючи і ніби димлячись на морозі, підійшли впритул до аула. І тут несподівано з-за крайнього зимівника вийшов двогорбий верблюд, валко посунув прямо на вовків. Поміж його горбів сиділа людина, и голова її була обгорнута білим, а це – жіноче вбрання.

 

Сірий Лютий нашорошився.

 

Верблюд – не кінь, і вершник на ньому – не чабан, не табунник. Собаки гавкали, не висовуючись з аула. Ватага завмерла, передчуваючи легку здобич. Однак верблюд підняв губасту голову і побіг на вовків рівною розгонистою ристю. Вовки заметалися, наскакуючи одне на одне, і чкурнули у степ.

 

Дивний верблюд! Куди він біжить? Чому не боїться? І вершник дивний – не кричить, не свище, не розмахує руками.

 

Вовки тікали без огляду. Тікав і Сірий Лютий. Верблюд зупинився, голосно форкаючи. Пекучий січневий вітер ворушив на його боках темно-бурі косми. Жінка сиділа поміж його горбів і не ворушилася, лише чалма на її голові надулася білою кулею.

 

Уся шерсть стала сторч на Сірому Лютому. Він став як укопаний, витягнув лобасту гостровуху голову, принюхуючись. Нічого особливого... Двоногий його не лякав, він сам лякав двоногих, ледве встиг вирости, ще в аулі. А тут, у відкритому степу, він, сірий, страшніший за всіх.

 

Втага розсіялася, вовки маячили далеко на горбах у сяючому морозяному тумані. Сірий Лютий зостався. І коли верблюд знов скинув голову і пішов до нього, він неспішно затрусив до горбів, низько тримаючи, мовби волочачи по снігові, хвіст, заманюючи вершника подалі від аула, ближче до ватаги.

 

Верблюд зупинявся – тут же сідав на хвіст і вовк. Верблюд пускався риссю – рисив поперед нього і вовк. Відстань між ними поволі меншала.

 

Сірий Лютий терпляче, холодно примірявся.

 

Нарешті аул сховався за сніговим косогором, а ватага – ось вона!

 

Сірий Лютий випростався і вчинив так само, як напередодні з одиноким путником: скачками, граючи, полетів навколо верблюда, відрізаючи тому путь до аула. Верблюд затупцяв на місці, рипуче заревів, і Сірий Лютий бачив, як на те ревіння кинулася з пагорба разом осміліла ватага.

 

Але він не помітив, як між верблюжих горбів зненацька, невідомо звідки, виникла, зблиснувши на сонці, гладка чорна палиця з круглим немигаючим оком на кінці.

 

І от з безхмарного зимнього неба вдарив грім. Потужна луна застрибала по навколишніх пагорбах. Незрима свинцева оса вчепилася вовкові у стегно й пропекла його наскрізь. Уперше в житті Сірий Лютий подав голос. Люто завищав, куснув себе за стегно і полетів шкереберть, чого із ним також не траплялося досі.

 

Зіп'явшися, Сірий Лютий на трьох ногах одуріло покотив геть від верблюда, що грізно заревів. Змерзлі людські руки не встигли перезарядити рушницю – вовк зник в долині. Довга нитка яскраво-червоних крапель протяглася за його трьохлапим слідом.

 

Насилу Сірий Лютий доскакав до великого яру біля Чорного пагорба і повалився на сніг. Пробите кулею стегно боліло, наче опалене головнею з багаття. Вовк став зализувати рану із зовні й з паху, щохвилинно здригаючись і злякано нашорошуючи вуха.

 

Ватага пішла, тепер її не повернути у ці краї. І добре, що вона далеко і що молоді вовки не понюхали його свіжої крові, не бачили його, що лежав на червоному снігу, - от коли б вони з ним поквиталися!

 

Не чути було погоні. Дивний верблюд не пішов слідом, але Сірий Лютий боявся іншого. Він ждав за собою собачого гавкання й тупотіння коней.

 

А люди забарилися, не відразу зібрали свору. Собаки не йшли з аула – вони чуяли наближення крижаної затяжної заметілі.

 

Мороз не слабшав, а вітер посилювався. Застогнав степ. І зависли над степовими просторами снігові хвости від землі до неба.

 

Сірий Лютий поволі піднявся. Оглядаючись, боком, на трьох лапах, зрідка судомно підскакуючи четвертою, від поскакав до очеретяних нетрів, на солоні озера.

 

Три доби без перепочинку гудів стоголосий степовий буран, і дні були подібні до ночі. Три доби не потикався Сірий Лютий із заметених снігом очеретів. Зарився у кучугур, уткнуся носом у хвіст, і кров не застигла в його жилах, гріла ліпше, ніж вогонь юрту.

 

Він зхуд, втратив силу, та рана в його паху, рвана, коса, затяглася, запеклася.

 

На четверту ніч він вибрався з-під снігу і, сильно накульгуючи, пішов у степ. На ходу розім'явся, став менше кульгати, та біль все не слабшав.

 

Цілий тиждень він голодав. Шукав падла – не знайшов. Лише на кінець тижня йому поталанило: натрапив він на стару кобилу з лошатком, загриз стригунця, ліг поряд і жер його цілу ніч, не відриваючись. Ригав і жер, ригав і жер, підбираючи під своє роздуте черево затерплу на морозі поранену ногу.

 

Пройшов тиждень. Стегно у вовка загоїлось й боліло менше. Він став бігати прудкіше і осмілів. Його потягло до Чорного пагорба.

 

Під вечір він підійшов до аула, в якому виріс, і став на гребені пагорба з наїжаченою від вух до хвоста шерстю. Верблюда в аулі не видно. І собак не чутно – вони з отарами і табунами в степу. Сірий Лютий пішов рискати знайомими місцями й стежками, поставивши проти вітру вологий ніс.

 

Здалека слабо і солодко потягло вівцями. Сірий Лютий підняв губу. На обрії, у жовтавому світлі заграви, маячила висока фігура вершника. Маленький гурт овець юрмився біля ніг коня. Чабан вів їх до загону.

 

Вовк кинувся навперейми, ховаючись за горбами та косогорами. Вискочив, як завжди, стрімко, нагло, та чабан зразу побачив його і раптом закричав тонким, хлопчачим голоском, відчайдушним, але владним.

 

Сірий Лютий різко зупинився, присідаючи на хвіст і зорюючи сніг лапами. На коні сидів хлопчик, підліток, з довгим, як для нього, чабанським кийком.

 

Хлопчик!.. Вовк не боявся його.

 

Глухо загарчавши, Сірий Лютий кинувсь у бік, аби обійти маленького пастуха, і підібратися до овець, що жалько бекали і насідали одне на одне. Це бекання, товкотнеча гарячили вовка. Перед ним була легка і жирна здобич, м'які кістки, солодка кров. Та хлопчик з усіх сил забив коня п'ятками в боки, підняв над головою важкого неслухняного кийка і без страху поскакав прямо на вовка.

 

Сірий Лютий знов мимоволі повернув у сторону від гурту. Хлопчик кричав без упину. І щось незрозуміле непокоїло й лякало вовка у хлопчачому крикові. Вовк біг, хлопчик гнався за ним, не допускаючи до овець. Вставши на стременах змахуючи кийком, він волав на все горло, захлинаючись: - ... ерек!...ок!... ерек!

 

Хлопчик був ловким вершником і відчайдушно підганяв слухняного коня, бив його кийком, та бачив, що відстає. Сірий Лютий випереджав, і хлопчик, розмахнувшись, пожбурив йому вслід кийка, немов списа.

 

Він зачепив поранену ногу вовка тупим кінцем і покотився по крижаній землі, подзвонюючи і підскакуючи. Сірий Лютий з люттю схопив його зубами і вмить переломив надвоє. Тоді розвернувся і, притиснувши вуха, змощивши губу, ніби посміхаючись лютою вовчою посмішкою, німо кинувся на хлопчика. Стрибнув і рвонув за полу овчиного кожушка. Кінь сахнувся вбік з переляканим ржанням, а хлопчик вилетів із сідла і вдарився об землю, об кригу, обліплену пухнастим снігом, спиною й потилицею, так, що шапка злетіла з його голови і покотилася по білому схилу.

 

Останнє, що побачив хлопчик, було знайоме вовче вухо, надірване коло скроні у бійці з собаками в ті дні, коли сірий жив іще в аулі.

 

Хлопчик був уже мертвий, коли вовк вихорем пронісся над ним і з ходу розпоров йому іклом щоку.

 

Вночі труп хлопчика підібрали, віднесли в аул і поклали біля вогнища в юрті.

 

Стара бабуся сіла у нього в ногах. – Лошатко моє, - примовляла бабуся, - лошаточко моє!..

 

І висохлі її слабенькі очі не могли виточити бажану сльозу.

 

Тоді прийшла черга мисливця Хасена, знаменитого у тих краях, і його рудувато-білого тази.

 

Свого пса Хасен виміняв в Семипалатинську на доброго скакуна. На лбу у пса біліла маленька пролисинка з чотирма рівними промінчиками, і через те хазяїн назвав його Біла Зірка – Аккаска.

 

Про Аккаска шла гучна слава, усі знали його, і дехто вважав, що він походить від легендарного , оспіваного тази батира Богамбая з роду Канжигали.

 

Пес був кровний, гордовитий і запальний. Їжу брав з гарчанням. На стоянках Хасен саджав його на ланцюг, пес підпускав до себе лише господаря. Безродні аульні собаки сторонилися Аккаска і обгавкували його здалека. Аккаска їх не помічав, ліниво позіхаючи, годинами лежав пластом, поклавши видовжену голову, на довгі лапи, і тільки на ловах загорався, де легко обганяв будь-якого коня. Очі в нього світилися немов у вовка, але не зеленим, а червоним вогнем, ніби палаючі вуглини.

 

Кілька діб Хасен прожив з табунниками, вивчаючи повадки Сірого Лютого, розпитуючи про нього. Чоловіки ночували в куренях. І протягом усіх ночей коло багать не змовкали запальні суперечки про самотнього вовка, що вбив Курмаша. Та Хасен не почув нічого нового, несподіваного для себе.

 

Говорили, що вовк – скажений. Говорили, що це зовсім не вовк, а гієна. Недарма він такий ненажерливий. Хасен не вірив басням.

 

- Це – вовк, - говорив він. – А вовка сіном не нагодуєш!

 

Табунники сварилися, грозилися:

- Ех, попади він нам у руки!..

 

Хасен лише посміхався:

- Що зробите? Шкуру здерете?

 

І тільки гірки слова Курмашевого батька боляче зачепили Хасена. На могилі сина він сказав мисливцеві:

- Ти бувалий...сміливий, завзятий... Правда, нелегко взяти вовкулаку. Але, якщо ти не вб'єш його, знай – ти не родич мені і не джигіт, нікому ти не потрібен, і собаці твоєму гріш ціна. Тоді не з'являйся нам на очі.

 

Хасен вирішив зібрати табунників на облаву – інакше не впоратися. Їх не треба було вмовляти...

 

На світанку, перед облавою, Хасен дав своєму псові м'яса; поставив перед його мордою миску з їжею з дрібно накришеного сухого овечого сиру. Аккаска швидко поїв і не спускав очей з господаря. Мудрий собака розумів: будуть великі, важливі лови, небезпечна погоня.

 

- Ну, Аккаска, - сказав Хасен, пестячи пса за вухо, або ти його, або він тебе, інакше не розійдемося. Синок Курмаш мертвий піде з нами третім...

 

Аккаска уважно дивився господареві у вічі, нетерпляче помахуючи рудим хвостом.

 

Вийшли в степ, і Хасен спустив тази зі шворки, аби той розім'яв ноги, розігрів груди. Аккаска велетенськими стрибками помчав синюватими у ранкових сутінках снігами.

 

Хасен розділив людей на кілька груп і розіслав у різні боки, а сам піднявся разом з Аккаска на каменистий верх самотнього, відкритого всім вітрам пагорба. Мисливці розібрали аульних собак і ускакили. Хасен простелив між гострих каменюк цупку кошму, вклав на неї Аккаска і ліг поряд на сніг, притримуючи того за нашийник.

 

Аккаска лежав під рукою господаря спокійно, тільки пухнасті його вуха безперервно ворушилися з боку в бік, як флюгери. Звідусіль глухо лунали крикливі голоси та собаче валування розпатлане вітром.

 

Раптом Аккаска пінявся на передніх ногах, не слухаючи хасенової руки, насторожено вдивляючись у бік тихої улоговини. Тепер пес походив на беркута, що виглядає зі скелі жертву. Та довго ще в улоговині було порожньо й голо, а крики людей та собаче гавкання неначе віддалялися. Навряд чи загонники бачили вовка – сірий ішов у їхньому багатовестовому кільці невидимкою. Аккаска незвично згорбився, опустив морду. Чи не відвернув його увагу заячий запах? Тази люблять ганяти косооких.

 

Ні. Не помилився Аккаска. Вовк несподівано, нечутно з'явився там, де на нього чигав пес, - у тихій, порожній, засніженій улоговині. От він, розумака! Тут кучугури сіпучі, зибкі – цілина. По свіжому сліду кінь не пройде, зав'язне по черево.

 

Вовк біг ристю, хутко, та не поспіхом, обачно, і Хасен, з хвильку провагавшись, прикусив губу, зирячи на пса. Сірий був у повній силі і здаля нагадував чалого стригунця з вовчою мордою. Бігме вовкулака!

 

Вовк біг з навітряного боку і не чув ловця і тази. Але Хасен не сподівався, що звір подійде на прицільний постріл, і спустив Аккаска, проказавши: «Давай... Бери!» - а сам побіг до коня, прив'язаного за скелею.

 

Сірий Лютий одразу, з першого погляду оцінив статуру й силу рудого тази. Від нього не втекти. Тази летів на нього з горба, він був піджарий і більший на зріст за чорно-рябого пса. А поза ним, поміж камінням, наче між верблюжих горбів, промайнула людина з чорною лискучою палицею. Скрізь облава. Мерщій!

 

Тази і вовк зіткнулися на сніжному схилі, і пес з розгону збив вовка з ніг, але й сам покотився, не встояв. Обидва підскочили, зчепилися іклами і розійшлися з закривавленими пащеками, хрипко дихаючи. Найшла коса на камінь...

 

Кілька разів Сірий Лютий кидався на пса і зустрічав тяжкий, точний удар іклами. Все ж вовк вивернувся, зумів стати вище за пса на схилі і вхопив його нижче вуха, як на початку зими – ватажка вовків, але Аккаска не зігнувся, сильно струснув вовка і вирвався, залишивши в його зубах шмат своєї шерсті і шкіри. Сірий Лютий зрозумів, що цей двобій скоро не скінчиться. А з горба вже летів галопом вершник, волаючи:

- Держи, держи, милий! А-аккаска-а!

 

Сірий Люти коротко зойкнув і пішов напролом.

 

Тази і вовк знов зшиблися іклами так, що іскри полетіли б, якби було темно. І тут Аккаска, відчайдушно, пам'ятаючи тільки те, що кричала людина, сунув носа прямо у вовчу пащу і намертво схопив звіра за нижню щелепу.

 

Тепер їх було не розірвати: пес стискав вовчу щелепу, а той – його, і ні один не міг повалити другого.

 

Підскакав Хасен. Кінь танцював під ним, ставав дибки. І руки в Хасена танцювали. Він кинув рушницю, вистрибнув з сідла і теж, не думаючи про себе, повалився усім тілом на кам'яну тверду спину вовка. Сунув йому під лопатку широкий ніж.

 

Аккаска вивільнив з судомно вищіриної вовчої пащі розірвану морду і відійшов. Постояв-постояв і впав на груди. Проти нього лежав на боці Сірий Лютий.

 

Стали під'їжджати мисливці, і один з них ткнув нагайгою у зуби вовкові, розмикаючи його чорно-червону пащу, і всі вразилися тому, яка вона велика.

 

- Диявол!.. – сказав один відходячи.

- Коксерек! – сказав Хасен, обережно розглядаючи рани Аккаска.

 

Вовчу тушу привезли в аул, кинули біля юрти Курмаша, і тут стара бабуся впізнала Сірого Лютого, як і Курмаш, по надірваному вуху.

 

- Коксерек! – закричала стара бабуся, заламуючи руки. – Тричі проклятий... Де ж твоя совість? Кровопивець!

 

І слабою ногою вона копнула вовка у вищірену пащу.

 

Автор - Мухтар Ауезов

Переклад - Сергій Копилець

 

Мухтар Омарханович АуезовМухтар Омарханович Ауезов (1897-1961) – найвизначніший казахський писменник і драматург, видатний учений і громадський діяч. Його дитинство пройшло в Чингиських горах, на батьківщині великого Абая. Великий вплив на виховання Мухтара Ауезова мав його дід. Раннє дитинство Мухтар Омарханович провів в аулі, там же почав навчатися грамоті. Вчив своїх онуків дід Ауез (від його імені й походить прізвище письменника).

 

Далі навчався в медресе, вчилищі, вчительській семінарії, університеті, аспірантурі. Мухтар Ауезов був одним з найосвіченіших людей в Кзахстані.

Його оповідання-притча «Сірий Лютий» ще раз розповідає про вічне протистояння добра і зла. З одного боку зло - степовий демон Коксерек невдячний і безжальний, який втілений в образі вовка, а з другого людська доброта – хлопчик Курмаш і героїзм – мисливець Хасен і його тази Аккаска.

 

 


При праздновании каких либо особых дат, очень хочется и особенную атмосферу. Если Вы относитесь к таким людям, то есть очень хороший и оригинальный способ - устроить праздник на теплоходе. Правда не везде это возможно сделать, но точно можно в столице - аренда теплоходов Киев. В таком месте будет интересно всем, и устроить праздник на теплоходе подойдет для всех поводов: и для свадьб, и для дней рождений, и для корпоративов.

 



Коментарі  

 
#1 Vlad_Hunter 30.06.2011 11:42
Гарна розповідь, колись вже читав на російській мові і фільм дивився.
 

У Вас недостатньо прав для написання коментарів. Можливо, Вам необхідно зареєструватися на сайті.

Реєстрація






Забули ім'я користувача/пароль
Не маєш власного облікового запису? Зареєструватися

загрузка...
Powered by HuntingUkraine.com