Портал для мисливців, рибалок та любителів природи

Портал для мисливців, рибалок та любителів природи

 
Банер
Банер
Три сторінки зі спогадів мисливця
( 4 Votes )
Написав Гі де Моппасан Переглядів - 2883   
П'ятниця, 15 липня 2011 12:05

Мисливський собака. Фото від http://kofestudio.com

 

У відділі пригод однієї газети я щойно прочитав про любовну драму. Він убив її, потім наклав на себе руки - значить, він любив. Хто він, хто вона, чи не все одно? Для мене важлива тільки їхня любов - не тому, щоб вона розчулила, вразила, торкнула мене чи змусила задуматися, - ні, вона нагадала мені про один мисливський епізод часів моєї юності, де мені явилася Любов, як першим християнам являвся на небі хрест.


Я народився з усіма інстинктами і почуттями первісної людини, згодом приборканими вихованням і розумом. Полювання я люблю пристрасно, і при вигляді закривавленої птиці, крові на пір'ї і в мене на руках я втрачаю владу над собою.

 

Того року, до кінця осені, раптово настали холоди, і один з моїх кузенів, Карл де Ровіль, запросив мене до себе постріляти на світанку качок на болотах.

 


Мій кузен, сорокарічний рудий молодець, бородатий силач, поміщик, сільський житель, привітний, життєрадісний напівдикун, проте він був наділений такою  галльською дотепністю, яка навіть посередність робить приємною; будинок його, напівбарський, напівселянський стояв в широкій долині, де протікала річка. Горбкуваті її береги були покриті лісами - віковими, феодальними лісами, в яких збереглися чудові дерева і найрідкісніші породи дичини, яка тільки водиться у цій смузі Франції. Тут часом підстрелювали орлів; а перелітні птахи, що не часто відвідують наші занадто людні краї, майже завжди спускалися в цю вікову гущавину; там вони, здавалося, знавали або дізнавалися затишні куточки, які здавна служили їм притулком на час короткого нічного відпочинку.


У долині були великі розгороджені пасовища, які зрошувалися водою з річки, розчищеної до цього місця; трохи подалі вона розливалася, утворюючи велике болото. Воно було чудовим угіддям для полювання, кращим з усіх мені відомих, і предметом старанних турбот мого кузена, який утримував його немов парк. Від густих заростей очерету воно було живим, хитким, шелестящим, і плоскодонні човни, що підштовхувались жердинами, проходили вузькими протоками, безшумно ковзали по стоячій воді, зачіпаючи очерет, розганяли вертких рибок, які ховалися поміж трав, і полохали водяних курочок, чорні загострені головки яких раптово зникали під водою.


Воду я люблю бурхливою любов'ю: люблю море, хоча воно занадто велике, неспокійне, непокірне; люблю річки, вони гарні, але вони мчать повз, вони течуть, тікають, і особливо люблю я болота, де тріпоче невідоме нам життя підводних істот.

 

Болото - це цілий світ на землі; тут своє особливе буття, свої осілі і мандрівні мешканці, свої голоси і шарудіння, а головне - своя таємниця. Ніщо так не хвилює, не тривожить і не лякає часом, як болото. Звідки цей страх, що літає над низинами, покритими водою? Чи породжує його смутний шерех очерету, примарні блукаючі вогні, глибоке мовчання, що панує там в тишині ночі, або химерний туман, наче саван обволікаючий очерет, чи, може, невловимий плескіт, ніжний і легкий, який інколи лякає більше, ніж гуркіт гармат і небесний грім, і перетворює болото в казкову, небезпечну країну, що таїть грізну невідому загадку.


Ні. Інша, більш глибока, більш значна таємниця прихована в густих туманах, можливо, таємниця світобудови! Хіба не в стоячій, мутній воді, не в сирій землі, що не просихає від сонячного жару, заворушився, затріпотів і побачив світ перший зародок життя?


Я приїхав до кузена ввечері. Мороз стояв тріскучий.


У величезній їдальні буфети, стіни, стеля були прикрашені опудалами яструбів, сов, дрімлюг, бороданів, чапель, соколів, кречетів, що висіли з розпростертими крилами або ж сиділи на гілках, які були прибиті цвяхами; за обідом кузен мій, одягнений в куртку з тюленячої шкіри і сам нагадував якусь дивовижну тварину полярних країн, розповів мені про свої плани на сьогоднішню ніч.

 

-----

Наверное многие из нас мечтают иметь собственный камин, ведь как же чудесно проводить время возле полыхающего пламени укрывшись пледом и читая хорошую книгу, или разговаривая з дорогим человеком за бокалом вина... Думаете камины это дорого, или невозможно в Вашем случае? Ошибаетесь! Обращайтесь к професионалам своего дела и они сделают все что возможно, а их цены Вас приятно удивят.  

-----


Ми повинні були виїхати в половині четвертого ранку, щоб біля половини п'ятого бути на місці, вибраному для засідки. Тут склали будиночок з крижаних брил, щоб нам було де сховатися від жорстокого передранкового вітру, того морозного вітру, який ріже шкіру, немов пилами, розсікає її, як ножем, коле, немов отруйними стрілами, роздирає, точно розжареними кліщами, і пече, як вогонь.


Кузен потирав руки.
- Небувалий мороз, - говорив він, - о шостій годині вечора було вже дванадцять градусів нижче нуля!


Негайно ж після обіду я ліг і заснув, зігрітий вогнем, що палав у каміні.


Мене розбудили рівно в три. Я закутався в баранячий кожух, а кузен Карл убрався в ведмежу шубу. Ми нашвидку проковтнули по дві чашки гарячої кави, запили двома чарками коньяку і вирушили в дорогу, супроводжувані єгерем і двома собаками: Плонжоном і П'єро.


З перших же кроків мороз пройняв мене до самих кісток. Це була одна з тих ночей, коли здається, що все життя завмерло від холоду. Морозне повітря стає щільним, відчутним і навіть завдає болю; воно жалить, воне пронизує наскрізь, вбиває дерева, рослини, комах і навіть дрібних пташок, які падають з гілок на скам'янілу землю і негайно кам'яніють самі .


Місяць йшов на спад; схилившись набік і збліднувши, він, здавалося, згасав в просторі і, знесилений, не міг піти, - залишився там нагорі, теж скований суворим холодом небес. Він скупо лив на землю те сумне, тьмяне, слабке світло, яким дарує нас щоразу перед молодим.


Ми з Карлом йшли поруч, пригнувшись, сховавши руки в кишені, а рушниці тримали під пахвою. Щоб ноги не ковзали по замерзлій річці, ми обернули взуття шерстю і рухалися безшумно; я дивився на білий пар, який клубочився від дихання наших собак.


Незабаром ми опинилися на краю болота і пішли по вузькій стежині, що тяглася через низькорослий ліс сухого очерету.


Ми зачіпали ліктями довгі, точно стрічки, листя, нам услід лунав легкий шурхіт, і мною опанувало сильніше, ніж коли-небудь, то дивне, глибоке хвилювання, яке охоплює мене при вигляді болота. Тепер воно померло, застигло, адже ми йшли по ньому серед сухих заростей очерету.


І раптом на повороті однієї зі стежок я побачив крижаний будиночок, побудований для нас, щоб ми могли сховатися. Нам потрібно більше години чекати пробудження перелітних птахів, тому я увійшов туди і, щоб трохи відігрітися, загорнувся в ковдру.


Лежачи на спині, я став розглядати місяць, який слабо просвічувався крізь стіни полярного будиночка здавався кривим і чотирьохрогий.


Але холод замерзлого болота, холод, що йшов від стін, холод, що випромінювався небесним склепінням, пронизував мене наскрізь; я почав кашляти. Кузен Карл захвилювався:
- Не біда, якщо ми сьогодні настріляєм мало дичини, аби ти не застудився; зараз розведемо багаття.


І він наказав єгереві нарізати тростини.


Посеред будиночка склали купою очерет, в стелі було зроблено отвір для диму, і коли піднялися яскраві язики полум'я, блискучі, кристальні стіни почали повільно, ледь помітно танути, - здавалося, що крижані камені запітніли. Карл був зовні, він крикнув мені:
- Іди сюди, подивись!


Я вийшов і зупинився, здивований. Наш конусоподібний будинок здавався гігантським алмазом з вогненою серцевиною, що раптово виріс на льоді болота. Всередині виднілися дві фантастичні фігури: це були наші собаки, що грілися біля вогню.
Раптом десь у височині пролунав тривожний, далекий крик блукаючої зграї. Полум'я нашого багаття розбудило дичину. Ніщо так не хвилює мене, як цей перший поклик невидимої істоти: швидко мчить він здалеку в повній темряві, поки ще не з'явилося на горизонті перше світло зимового дня. Мені здається, що цей віддалений клич, занесений до нас на крилах птиці в студений досвітній час, - зітхання душі світу!


Карл сказав:
- Погасіть багаття. Сонце сходить.


Дійсно, небо почало бліднути, і зграї качок потягнулися довгими плямами, швидко танувшими на небосхилі.


У темряві спалахнуло світло: то вистрілив Карл, і наші собаки кинулися вперед.


Тепер кожну хвилину то він, то я поспішно прицілювалися, як тільки над очеретами з'являлася тінь пролітаючої зграї. А П'єро і Плонжон, захекавшись, весело носили нам закривавлених птахів, які іноді дивилися на нас ще живими очима.


Займався ясний, безхмарний день, сонце вставало на іншому кінці долини; ми вже збиралися додому, як раптом два птахи, витягнувши шию, розправивши крила, несподівано пролетіли у нас над головою. Я вистрілив. Один з них впав майже біля самих моїх ніг. Це був чирок з сріблястим черевцем. І раптом десь у просторі наді мною я почув крик, крик птаха. Кілька разів повторив він свою коротку сумну скаргу; маленька пташка, помилувана долею, кружляла над нами в синяві неба, не спускаючи очей з мертвої подруги, яку я тримав у руках.


Карл, стоячи на колінах, націлившись, палаючими очима підстерігав птицю, чекав, щоб та наблизилася.
- Ти вбив самку, - сказав він, - самець тепер не піде.


І правда, він не відлітав: він все кружляв над нами і плакав. Ніколи ще стогін так не надривав мені душу, як цей невтішний крик, цей скорботний докір бідної птахи, що загубився в просторі.


Боячись мисливця, який стежив за його польотом, чирок відлітав; здавалося, він був готовий самотньо продовжувати свій шлях у піднебесся. Але не міг зважитися і знову повертався за своєю самкою.


- Поклади її на землю, - сказав мені Карл. - Він зараз же підлетить.


І він підлетів, зневажаючи небезпеку, засліплений любов'ю, любов'ю однієї живої істоти до іншої, вбитою мною.
Карл вистрілив; здавалося, обірвалася нитка, на якій тримався птах. Промайнув і впав якийсь чорний клубок, в очеретах зашаруділо. І П'єро приніс мені птицю.


Я поклав їх обох, уже охололих, в ягдташ ... і в той же день поїхав до Парижа.

 

Гі де Моппасан, " Любов".

 



Коментарі  

 
#3 Клен 16.07.2011 21:35
Цитую s_kopylets:
Ще не читав такого в Мопассана! Треба буде наново перечитать - ЧУДОВИЙ письменник, одне слово класик!

Трепетна,чудова річ з сумним завершенням.
 
 
#2 s_kopylets 16.07.2011 14:53
Ще не читав такого в Мопассана! Треба буде наново перечитать - ЧУДОВИЙ письменник, одне слово класик!
 
 
#1 Vlad_Hunter 16.07.2011 00:54
Дуже гарно написано! Коли читав опис болота, то аж зими захотілося!
 

У Вас недостатньо прав для написання коментарів. Можливо, Вам необхідно зареєструватися на сайті.

Реєстрація






Забули ім'я користувача/пароль
Не маєш власного облікового запису? Зареєструватися

загрузка...
Powered by HuntingUkraine.com