|
 Вечоріло. Іванко заніс дрова до хати і кинув коло печі, потираючи замерзлі руки.
- Щось сиро на дворі, діду.
- А ти що хотів? – посміхнувся дід. Як не як кінець листопада.
Дід Панас без поспіху порався біля старенького потріпаного рюкзака.
- То що, може передумав завтра йти до лісу?
- Де там, звісно що ні.
Дід лиш посміхнувся собі у вуса і продовжив свої приготування.
Прокинулись, коли на дворі було ще зовсім темно.
Нашвидкуруч поснідали і одягнувшись тепліше вийшли на вулицю.
Холодна осіння волога відчувалась навкруги, пробираючи до самих кісток. Село ще спало, лиш де-не-де озивались собаки.
- Візьми Дзвоника на повідець, а я заберу з сіней рушницю, набої і рюкзак – промовив дід.
Забачивши хлопця з повідком, плямистий вижлець стрибаючи у вольєрі голосно гавкав.
- Диви як радіє, теж за лісом засумував.
- Скоро відведе душу, лиш би дощ не пішов.
Дід оглянув небо, що було вкрите важкою сірою пеленою.
Пес щосили тягнув повідець і хлопчина ледве встигав за чотирилапим другом, час від часу смикаючи за мотузку.
Вийшли на великий луг, по якому гуляв легенький холодний вітерець, неприємно задуваючи у пазуху. Трохи далі за лугом виднілася темна смуга узлісся. Мисливці швиденько перейшли луг і зайшли у ліс. На чорних, обдертих непогодою гілках, висіли важкі краплини холодної роси. В повітрі відчувався запах вологого прілого листя, гнилих гілляк і чомусь грибів, хоч самих грибів і не було ніде видно.
- Спускай Дзвоника в полаз, - мовив дід.
Іванко відстебнув карабінчик і собака миттю зник із виду в хащі.
Тихенько шаркаючи листям і обходячи сухі гілки, дід з внуком обережно просувалися вглиб лісу. Навкруги було тихо, лиш декілька раз попереду заскрекотала сорока.
- Давай трохи вправо, зайдемо он за той хребет.
Дід звернув на ледь помітну стежку, що змійкою бігла догори по схилу. По троху піднялися на гранку і обережно виглянули на інший бік пагорба.
В цьому місці два схили сходилися один до одного, утворюючи великий яр, що був порослий густим підліском.
- Ну що, станеш сьогодні на номер? – дід питально поглянув на зніяковілого хлопця.
- Та якось несподівано...
- Ну, я буду за тобою спостерігати, щоб бува дурниць не накоїв.
Дід простягнув хлопчині стареньку курківку.
- В правому «одиничка», в лівому «нулівка». Які основні правила?
- Вважати що рушниця завжди заряджена і поводитись з нею відповідно, - випалив внук, - І стріляти тільки по чітко видимій цілі.
- Молодець! Не дарма стільки разом зі мною ходив. Ну що ж, он за тим схилом росте стара береза. Біля неї станеш, а я спущуся вниз у яр і наведу туди собаку. В тому гущаку Дзвоник вже два рази лиса піднімав.
Дід смішно перебираючи ногами почав спускатися донизу у напрямку зарослого яру, а Іванко навпростець подався до завітного номера. В голові хлопчини роїлися одразу тисячі думок. Як треба стати? Що робити? Адже перший раз на номері, хоч мільйон разів спостерігав за цим збоку, але ж тут все прийдеться робити самому. А що як лис вийде? Лиш би не промазати, бо дід засміє... О, вже й берізку видно..
Притулившись спиною до шершавої кори дерева, Іванко вслухався у всі звуки, що доносилися з боку яру. Десь там бігав Дзвоник, що обнюхував кожен впавший з дерева листочок. Зліва на гілку берези сіла синичка. Краєм ока Іванко спостерігав як маленький пір'яний клубочок звісившись догори ногами щось вишукував серед гілляк. Яка ж все таки дивовижна наша матінка-Природа, про всіх подбала, навіть про цю маленьку пташку... Думки хлопця перервав приглушений гав-гав. Тіло аж здригнулось від несподіванки. Знову все тихо, лиш сойка крекнула на сусідньому грабі. Знову гав-гав, ще раз, і луна від голосу гончака покотилась яром. Іванко відчув, що йому перехопило подих. Дзвоник погнав. Напевно знову того лиса підняв, про якого дід розказував. Хм, а де ж сам дід. Мав же ж прийти, щоб наглядати збоку, підказувати що і як.
Тим часом гін повернув в сторону хлопця. Голос Дзвоника наповнював весь ліс, наростаючи з кожною хвилиною. Від хвилювання Іванко так стиснув рушницю, що пальці побіліли. От щось шурхнуло в гущачку трохи нижче по схилу. «Точно лис іде», - подумав Іванко. Та невеликий горбочок скривав від погляду хлопця звіра, якого гнав вижлець. Щоб аби щось розгледіти, Іванко зробив два кроки вперед і... треба ж було саме там лежати отій маленькій сухій гілочці... В ту саму мить Іванко побачив великого рудого лисовина, що вже на повному ходу тікав у інший бік. Підшумів. З розпачем хлопчина дивився у слід тікаючій лисиці. Відставший десь на дві хвилини, Дзвоник добіг до того місця, закрутився, замовк, та швидко розібравшись у слідах заливаючись погнав знову.
- Лис має дуже добрий слух і зір – промовив не знати звідки з'явившийся дід Панас. Наступного разу не ворушись.
- І що зараз?
- Тут скоріш за все він вже не пройде. Спробуємо добути його на другому колі, якщо не понориться. Не переживай, Дзвоник його не загубить. Давай мерщій до того яру. Там є хороший лаз.
Тим часом голос собаки поволі стихав, аж доки не пропав зовсім.
- Далеко погнав, - дід стояв вслухаючись у лісову тишу, - Треба йти.
Мисливці спустились з пагорба і вийшли на край зарослого яру.
- Отут лис скоріш за все піде самим низом, лиш би на нори не побіг. Саме з цього номера твій батько колись добув свого першого лиска.
Стали під великим дубом, що ріс на самому краєчку невеликого потічка. Під час літніх злив вода підмила береги і частина оголених масивних коренів звисали донизу. Та зараз потічок ледве протискався поміж величезного каміння.
- Тихо, - дід підняв палець догори – Собаку чутно. Досі на гону. Тепер тихенько і не ворушитися.
Іванко втиснувся у стовбур так, що здавалось на корі з'явиться вм'ятина.
Тим часом голос собаки посилювався. От ехо, що здалеку відбивалося від сусідніх схилів злилося з реальним гавкотом собаки і щось руде мелькнуло попереду між камінням. Лис петляв поміж величезних валунів, намагаючись заплутати собаку. То з каменя на камінь скочить, то потічок перебіжить. Вискочивши на якусь секунду на гнилий виверт, лис дивився у бік собаки. В цей момент хлопчина поволі підняв рушницю. От лис знову скочив донизу мелькнув між камінням, шмигнув попід навислі корені дуба, проліз поміж ними і виринув з протилежного боку. В цей момент прогримів постріл... З правої цівки ледь помітно струївся димок. Дід посміхаючись підійшов і поклав руку на плече хлопцю, що й досі стояв і дивився до низу, де на відшліфованому водою валуні, лежала лисиця..
- З полем! Батько б тобою пишався. Шкода, що його вже нема з нами, та я певен, він все бачив..
Іванко розрядив рушницю і відстебнув від неї ремінь. Спустився до потічка, акуратно обв'язав ним ноги добутої лисиці і перекинув трофей через плече.
Сонце вже торкнулось верхівок дерев. Двоє мисливців йшли до дому мовчки, кожен думаючи про щось своє, та цей день залишився в пам'яті обох назавжди..
автор: Slavamaz
|
Мисливство 
