Портал для мисливців, рибалок та любителів природи

Портал для мисливців, рибалок та любителів природи

 
Банер
Банер
Слідами зниклого звіра
( 13 Votes )
Написав Пустельник Переглядів - 9000   
Вівторок, 05 серпня 2008 15:14

foto.jpgКажуть, що природа мстить людству за його помилки. Насправді ж вона просто гине. Аби згадати про такі катастрофи, немає необхідності згадувати трилобітів, амонітів і динозаврів. Життя і смерть були пов’язані вічно і природно. Це доводить кожен шар землі. Сумно, що вже на очах людини – єдиного породження еволюції, яке, власне, розуміє, що таке еволюція, лише 6 – 10 тисяч років тому на території теперішньої Галичини вимерли такі гігантські ссавці, як мамонти, волохаті носороги й інша дичина.

 

Існує багато гіпотез, які по-різному пояснюють причини зникнення цих тварин. Яка з них найбільш вірогідна? Очевидно, найбільш слушна думка відомого львівського вченого, доктора біологічних наук К. Татаринова. Науковець вважає, що дослідження вітчизняних і зарубіжних палеонтологів у різних регіонах Євразії, на інших континентах доводять неабиякий згубний вплив саме людини на фауну загалом і на хребетних тварин зокрема. Внаслідок надінтенсивного полювання кількість особливо цінних видів тварин різко зменшувалася; змінювалось екологічне оточення під дією рільництва, і деякі види вже просто не могли існувати на цій території. Коли населення у Придністров’ї було нечисленним, вплив на фауну був незначним. За період від раннього палеоліту до ХІІ – ХІІІ століть нашої ери цей вплив посилювався, що й спричинило зникнення тварин-велетнів. Багатьма пізнаннями про легендарних уже мамонтів ми зобов’язані стародавній людині, яка залишила багато зображень цих тварин на стінах печер, уламках кісток і бивнів. Зважаючи на ці малюнки, можна стверджувати, що деякі мамонти за розмірами переважали сучасних слонів, сягаючи у висоту чотирьох метрів. Харчувалися вони паростками хвойних дерев і молодим листям берези, верби та вільхи, а також кущами, що росли в степу. Влітку у тварин відкладався запас поживних речовин, передовсім, у виглядів горбів. Ці запаси дозволяли ссавцям пережити зиму, коли рослинність надовго ховалася під снігом. Довга червоно-коричнева шерсть і товстий шар підшкірного жиру, масивні вигнуті бивні, висока голова і трохи вкорочений тулуб відрізняли мамонта від сучасних слонів. Вдале полювання на них гарантувало нашим пращурам не лише м’ясо, а й шкури, котрі використовували для виготовлення одягу типу "реглан".

Як же можна довести, що наші предки винні у винищенні могутнього звіра?

Відомий львівський науковець, доктор Татаринов вважає, що доказом цього є численні житла первісних людей, виготовлені із кісток мамонтів, виявлені всюди, де паслися звірі-велетні, зокрема, й на території України. Винищення, скажімо, стада мамонтів, яке налічувало вісімдесят голів (стоянка Пушкарі), рівнозначне зникненню покоління семи-восьми пар цих тварин упродовж лише одного століття. На палеонтологічних стоянках Придністров’я – Вороновиця-І, Молодово-Y, Кормань-ІY, Бабин-І – загальна кількість виявлених решток мамонтів перевищує 300 особин, що рівнозначне зникненню нащадків 28-32 пар цих велетнів упродовж століття. Навіть якщо припустити, що на сході Європи на кожних п’яти квадратних кілометрах жив один мамонт, то при оптимальному заселенні цими тваринами лісової та лісостепової зони їх загальна кількість могла сягати півмільйона голів! Палеонтологічні мисливці запросто могли знищити це поголів’я лише впродовж тисячоліття.

Такою ж була доля волохатих носорогів, ведмедів і бізонів. Тоді ж різко збільшилося поголів’я викопних коней та оленів. Ці видозміни фауни, з одного боку, були зумовлені інтенсивним полюванням, а з іншого – екологічними факторами, зокрема внутрішньовидовими та міжвидовими стосунками, кліматом, рослинністю, мікроландшафтами тощо.

Особливо цікаво порівняти фауну придністровського регіону часів палеоліту та мезоліту з тваринами, виявленими під час розкопок стародавнього слов’янського міста Звенигорода – столиці однойменного ранньофеодального князівства ХІІ століття.

Фауну можна визначити за знахідками 1982 – 1985 років. Дичина представлена двадцятьма видами і родами, а свійські тварини – лише кількома, серед яких дикі свині, зубри, олені, ведмеді, лисиці, куріпки, сірі гуси, осетрові риби.

Проте у ХІІ столітті люди все-таки більше споживали диких, ніж свійських тварин, що свідчить про провідне значення мисливства та рибальства для мешканців стародавнього міста.

Нині мало хто може розтлумачити такі назви населених пунктів Львівщини, як Тур’є, Турка, Зубра, Сокільники та інші. Дослідники ж стверджують, що наші пращури так називали місцини вдалих полювань на тепер уже зниклого звіра. Якщо не зважати на доісторичні  часи – часи мамонтів, шерстистих носорогів і печерних левів, то ще навіть кілька століть тому тваринний світ Галичини був казково багатим. Турів, тарпанів, зубрів, ведмедів, лосів та іншої дичини водилося сила-силенна. Але вже тоді їх ареал скорочувався, аж доки деякі не зникли зовсім. Скажімо, рештки коней-тарпанів масово знаходять на наших теренах під час розкопок давніх городищ. На них полював ще Володимир Мономах, і в його часи ці копитні жили не лише в степу, а й у лісах аж до ХVІІ ст. Про це є згадка в „Повісті минулих літ”. Зубри поступово покидали степ і йшли у пущі, що призвело до їх поступової виродження. Навіть ті звірі, що сьогодні живуть у національному парку „Сколівські бескиди” та на Бродівщині, значно менші за тих, які були тут за Київської Русі. За прадавніх часів зубри важили близько тонни (це можна стверджувати на підставі викопних решток). Якщо про зубрів у давніх літописах майже не згадували, про тура писано часто, і про різницю між цими велетнями добре знали.

Наприклад, візантійський історик ХІІ ст. Микита Акоминат розповідав у своїх оповіданнях про те, як їх царевич Андронік полював поблизу нашого Галича на „зумпра”. А от у „Моліннях” Даниїла Заточника цей звір зветься „бур вол”.

Чи багато було користі для держави від таких ловецьких забав  князів,  важко сказати, але можна напевно ственрджувати, що двобій із лютим звіром неодмінно виховував у чоловіка корисні якості.

Як вважають знавці, володіти холодною зброєю, і зокрема рогатиною, потрібно було мистецьки, бо удар таким лезом має бути короткий, але без розмаху, під час якого можна втратити дорогоцінні миті. Та не своєю силою і не масивністю рогатини перемагав мисливець у рукопашному бою зі звіром, а розумом, спокійною сміливістю та вправністю.

А от про тура згадував у своєму „Повчанні” Мономах. Зокрема, про те, як два звірі піднімали його на роги разом із його конем. У літописах ХVІ ст. записано, що „урус” – величезний бик чорного кольору зі світлою смугою вздовж хребта, котрий жив у чорних багнах лісових нетрів, і вполювати його можна було лише верхи.

Важко повірити, але у наших лісах жив і так званий „лютий звір”. На фресках Софійського собору в Києві можна бачити вершника, котрий б’є рогатиною великого хижака з породи котячих, який дуже схожий на... барса!

А поблизу річки Південний Буг археологи неодноразово знаходили кістки цього звіра, якого тепер вважають кавказьким підвидом. Український барс важив щонайменше кілограмів триста, тож міг запросто звалити вершника разом із конем. До речі, барс набагато агресивніший, ніж лев, і часто першим атакує людину. Мономах про нього писав так: „Лютий звір скочив до мене на бедро і коня разом зі мною повергнув”. Є згадка про барса й у „Слові о полку Ігоревім”.

Треба зазначити, що навіть у ті прадавні часи мисливці намагалися зберегти дичину для нас, своїх нащадків, створюючи заповідники та звіринці. Є докази й того, що тур є безпосереднім пращуром так званої „сірої” української  породи корів. Ще у ХVІ ст. турів, що жили на кордоні Білорусі, Литви та Мазовії, порахували, а місцевих селян зобов’язали підгодовувати їх узимку сіном. За свідченнями літописів, остання туриця жила в Яктурівському лісі аж до 1627 року.

 

 



У Вас недостатньо прав для написання коментарів. Можливо, Вам необхідно зареєструватися на сайті.

Реєстрація






Забули ім'я користувача/пароль
Не маєш власного облікового запису? Зареєструватися

загрузка...
Powered by HuntingUkraine.com