Портал для мисливців, рибалок та любителів природи

Портал для мисливців, рибалок та любителів природи

 
Банер
Банер
Ми разом!
( 4 Votes )
Написав Пустельник Переглядів - 5090   
Вівторок, 16 вересня 2008 12:13

my_razom.jpg

В уяві багатьох любительське полювання є веселим дозвіллям у вихідні тих чоловіків, яких нудить від традиційного марнування вільного часу, тобто висиджування у театральних та кінозалах або ходіння у гості, де треба вимушено підтримувати розмови ні про що, але про когось. Частка істини в цьому є, але щодо самих ловів, то тут не все так райдужно, і іноді вони перетворюються з красної забави на тихий жах, коли ціна життя спадає понюшки тютюну, і все вирішує його величність Випадок. Коли вже доля підкинула такий «сюрприз», шанувальникові відпочинку з рушницею залишається тільки, як зібрати всю свою волю в кулак і діяти так, як, мабуть, доводилось нашим далеким пращурам, роблячи єдино правильний вибір у несприятливому збігові обставин, не покладаючись на рятівний інстинкт самозбереження.

 

Тієї морозяної днини ніщо не віщувало лиха, і ми після новорічної ночі вийшли з дачі пошукати у навколишніх лісочках русака, щоб як годиться відзначити завершення мисливського сезону. Ворожка-зима запорошила сухими кристалами снігу всі стежки, і лише галявки у хащах говорили про звірині ходи. Заєць у таку пору майже не покидає нагрітого лігва, отже й не лишає слідів по кілька днів, але, посуваючись узліссям,  все ж є надія сполохати вуханя.

Буває, що, здійнявши хмаринку снігової куряви, наче вибух, вискочить русачина ледь не з-під ніг укритого памороззю дивака із залізякою, що голосно бахкає. Але цього разу дичина все ще не траплялася, і пошуки завели нас у глиб улоговини, яку весняний вітровал зробив майже непрохідною. Ланцюжок свіжих лисячих слідів привів до цілого підземного містечка, де руді кумасі жили здавна. Близький запах звіра зацікавив мого вірного друга з породи  ягдтер’єрів, які славляться неабиякою відвагою. Рейн від нетерплячки аж тремтів, коли я, пересвідчившись, що свіжа стежка веде лише до одного віднорка, зняв з нього нашийник. Пес з гарчанням зник у чорних сінях ходу, а мені залишилось зняти рушницю із запобіжника й чекати розвитку подій. За хвилину з-під землі долинули звуки двобою. Який же власник собаки залишиться при цьому незворушним! Вихований за всіма правилами мисливської науки,  мій ягд працював вже друге поле і мав на своєму рахунку не одного лиса. Гавкіт  то наростав, то стихав, що свідчило про значну глибину тунелів. Але раптом звуки зовсім щезли, ніби  зненацька вимкнули радіо. Спливали хвилини і моє занепокоєння росло. Вже почало й сутеніти, а пес не гавкав і не виходив. Стоячи навколішках біля входу в нору і напружено дослухаючись, раптом почув, як мерзенно загугнявив борсук. Мене обпік жахливий здогад.

Поміж мисливцями-норниками не вщухають страхітливі оповідки про загибель собак у сутичках з борсуками, які нещадними пазурами знімають скальп з пса або закопують його, заманивши до глухого кута та обваливши стелю нори. Тож зустрічі з підземними убивцями намагаються здебільшого уникати і запускають собак лише у лисячі ходи. Та цього разу нам очевидно трапилася спільна нора, де обидва види уживались разом.

Небо виплакалося на ніч дрібним сніжком, а мене заполонили розпач і туга. Попереду ніч, і треба будь-що рятувати свого друга. Треба сказати, що моє ставлення до собак особливе, вони для мене, без перебільшення, члени сім’ї, і покинути їх у біді – гірше, аніж зрада. Можу з гордістю сказати, що жодного із своїх псів на полюванні не втратив, тож і тепер не збирався.

Розрядивши дуплетом у небо свій важкий «Зауер-чоловік з дубинкою», аби дати зрозуміти собаці, що залишаюся з ним, заходився витягувати з рюкзака ліхтарик та саперну лопатку.

Зціпивши зуби, з люттю почав вгризатися у задубілий грунт. Діяв таким способом: візуально визначивши напрямок підземного ходу, прокопував зверху більш як двометровий колодязь і дивився, куди нора веде далі. Земля спочатку піддавалася важко, але після вапняку і глини пішов сипкий пісок. Стало трохи легше. Працював короткими ривками з перепочинком. Це якоюсь мірою давало можливість економно витрачати сили, але під ранок вони все ж стали помітно танути. Під час перерв старався запевнити себе, що за будь-яких умов докопаюся до пса, хай хоч і неживого, але тут нізащо його не залишу.

Викопавши черговий «колодязь», видряпувався нагору поковтати зимового туману та подивитися на гаснучі зорі, а тьмяний промінчик ліхтарика все вихоплював з темряви собачий поводок, що лежав поряд з рюкзаком, і це краяло мені серце.

Коли вже лопатка вивалювалася з рук, натрапив на розвилку ходів. Куди ж тепер? Якщо помилюся, то й за тиждень не докопаюся. Лежачи на дні ями, старався не дрімати, пам’ятаючи залізне правило «Заснеш – замерзнеш!» І тут раптом з одного боку почувся невиразний звук, ніби скавуління. Зігрітий жаринкою надії, відмовився від попередньої тактики розкопу і став повзти прямо норою, розширяючи її і підгрібаючи пісок під себе, а далі відштовхуючи його ногами. Просунувшись таким чином на кілька метрів, зустрів вже три розгалуження підземного ходу, і з одного з них явно долинав хрип. Зрозумівши, що в собаки обмаль повітря, і я можу просто не встигнути, сіпнувся у той бік, намагаючись дотягнутися лопаткою до завалу. Та тут щось хряснуло, глухо гепнуло і міцно притисло мене зверху. Дихання перехопило, бо цілий пласт піску важко наліг та щільно обкутав мене майже звідусіль. У суцільному мороці прийшла думка «Видно так тому й бути, але добре хоч ми тут удвох з моїм собакою». Але якийсь внутрішній голос, десь у підсвідомості, підказував, що я зарано здаюся. Треба рухатись, пручатись, діяти… Згодом відчув, що права нога вивільнилась, а отже завал не довгий. Я похитував тілом у різні боки, звиваючись наче змій, і намагався ущільнити пісок навколо себе. Якою ж винахідливою стає людина, коли потрапляє у біду! Виборсавшись із завалу, відчув, що згори ріже очі ранок. Це остаточно привело  мене до тями. Але пес явно задихався, і це знову погнало мене униз.  Ліз туди, як у могилу. Забравшись у підземелля, зібрав останні сили.

Через деякий час хтось покликав з поверхні. Перекинувшись, побачив батька, який, занепокоєний нашою відсутністю, пішов зранку по наших слідах.

Принесений у термосі гарячий чай та бутерброди було важко ковтати – пісок скреготів на зубах і дряпав у горлі. Підкріпившись, відчув, як в мене відкрилося друге дихання і робота пішла швидше. Після обіду вже було ясно чути, як собака трясе головою, риє мені назустріч і радісно поскиглює. Черговий удар лопатки  проломив стіну піску, і за мить мокрий від задухи, з подертою, закривавленою мордою, пес радісно облизував мені обличчя.

Як поверталися додому, пам’ятаю погано, оскільки убивча втома давалася взнаки. І лише добра чарка під час вечері допомогла усвідомити, що ми все ж перемогли!

Недовірливі, прочитавши ці рядки, можливо, подумають, що описане – звичайна мисливська вигадка. Ох, як би ж то… Минуло вже чимало часу від того моторошного полювання, а я й досі витрушую зі своєї мисливської одежі піщинки, а пес по ночах, коли йому бува насниться смертельна підземна пастка, зривається зі свого килимка і хрипне в істеричному гавкоті, люто ошкірившись на невидимого ворога.

А  ще мені доводиться переборювати в собі жагуче бажання «око - за око, зуб - за зуб» - поквитатися з тим борсуком. Але потім я розумію, що природа – не зловмисна.

Іноді, сидячи увечері біля каміна, чухаючи за вухами свого собаку, я подумки все ще перебираю події того нещасливого дня і запитую себе: де ж припустився  фатальної помилки, що ледве не коштувала нам життя? І ніяк не можу знайти відповіді.

Юрій РУДЕНКО

 



У Вас недостатньо прав для написання коментарів. Можливо, Вам необхідно зареєструватися на сайті.

Реєстрація






Забули ім'я користувача/пароль
Не маєш власного облікового запису? Зареєструватися

загрузка...
Powered by HuntingUkraine.com