Портал для мисливців, рибалок та любителів природи

Портал для мисливців, рибалок та любителів природи

 
Банер
Банер
На сторожі гір
( 11 Votes )
Написав Пустельник Переглядів - 9082   
Вівторок, 14 жовтня 2008 13:47

servus_elaphus_hunting_ukraine.jpg

Коли пощастить цієї пори потрапити в Карпати, то можна стати свідком казкового дійства, прадавнього, як і сам світ. На зорях поміж вершинами там лунають дивні звуки – справжня осіння пісня дикої природи, сповнена туги і пристрасті. То ревуть олені, викликаючи суперників на турнір.


Оскільки на Львівщині чи не найбільша популяція оленів (близько 400 голів) збереглась на території національного парку Сколівські Бескиди, то єгерям нині додається роботи, адже треба посилити охорону та використати момент для більш точного їх підрахунку. Виходять із хати охоронці лісу вдосвіта, беручи з собою, окрім карабіна, хто бінокль, хто ручку з записничком, а хто й прихоплює саморобний мисливський манок, адже є ще в горах умільці говорити оленячою мовою.

На допомогу їм вирушає й наша збірна група у складі інспекторів Державної Львівської обласної екологічної інспекції, міліціонерів спецпідрозділу «Беркут» та авторів цих рядків. Збір біля міліцейської частини. Коли правоохоронці сідають до старенького уазика екоінспекції, їх просять повернутися до зброярні і все ж таки прихопити автомати, адже озброєний браконьєр на території нацпарку в разі чого буде захищатися до останнього, бо добре знає, що йому загрожує кримінальна відповідальність і кілька років тюрми.
Нарешті „калашнікови” отримано, боєзапас перевірено і ми вирушаємо.

Час в дорозі зі Львова до центральної садиби адміністрації нацпарку в Сколе спливає непомітно, хоч ми кілька разів зупинялись, аби долити води у дірявий радіатор машини.

Прибуваємо на місце. Директор установи Василь Бандерич з єгерями вже напоготові і після коротенької «військової ради» наша машина бере курс в дикий ліс. Зношений мотор натужно реве, гіляки й каменюки люто луплять по бортах і днищу машини. Коли раптово спадає ніч (а вона в горах завжди настає так, ніби хтось вимкнув електричне світло), просто диву даєшся, як майже у суцільній темряві й тумані єгері вгадують шлях до сторожівки на самій полонині. Раз по раз всім доводиться виходити з машини, аби відкотити чергове дерево, що впало поперек нашого шляху. На «Раз, два взяли!» колоди нехотячи піддаються і уазик ривками та стрибками продовжує дертися догори. Але його можливості все ж не безмежні і ось, закипівши радіатором, він безнадійно глохне. Машина починається котитися назад, а гальма чомусь відмовляються втримати нас  на крутосхилі.  Та екоінспектор Микола Барабаш – водій досвідчений і наш всюдихід впирається задом у смеречину і, дякувати Богу, завмирає.

Полегшено зітхнувши, ми продовжуємо шлях пішки по опалому листю, під яким зрадницьки ховається слизьке каміння. Через це, аби не покалічитися, доводиться увесь час дивитися куди ставиш ногу, але при цьому з’являється небезпека «зловити»  гіляку собі в лоб. За якийсь час зброя та рюкзаки починають здаватися стокілограмовими. Раз-по-раз робимо привал і лише зляканий крик нічного птаха зрідка видає когось невідомого, хто рухається десь поблизу. Тьмяні відблиски фосфору на гниличках марно намагаються освітити хоч щось довкола.

Глухої ночі, загасивши свої ліхтарі, тихесенько оточуємо сторожівку, бо не виключено, що туди ж на ночівлю прийшли й любителі дармового м’ясця. (Браконьєр нині теж тяжіє до елементарного комфорту і ночувати під смерекою цієї пори вже не хоче.)   Першими заскакують до хатини автоматники, але там порожньо і лише залишені на полиці продукти свідчать, що тут недавно хтось був.

Наших сил вистачає лише на те, щоб дістатися дерев’яних лежаків, встелених лісовими травами, і ми, потомлені, нарешті засинаємо під шурхіт дощу, що поступово переходить в дрібний сніжок. На чатах залишається  тільки варта біля вогнища, вона мінятиметься щотри години.

Оглушливий звук пострілу змушує нас миттю повискакувати з спальних мішків і вибігти на вулицю. Небо, що сіріє світанком, розколює хльосткий гуркіт ще одного карабінного пострілу, який, здається, прийшов з сусіднього схилу гори.  Ми, розділившись на тих, хто піде на захоплення браконьєра і тих, хто піде в обхід, кидаємось вперед. Біжімо, час від часу зупиняючись, аби роздивитись у біноклі хоч якийсь рух. За кілька кілометрів вибігаємо на межу нацпарку, за якою починається мисливське господарство. Наші групи, захекавшись, сходяться і  єгерів спантеличує те, що ми  на своєму шляху не зустріли жодного людського сліду.

Екоінспктори телефонують до директора ближнього мисливського господарства “Тустань” і з’ясовують, що неподалік проводилось законне полювання, під час якого закордонні мисливці й зробили два постріли, Лише тепер ми розуміємо, що з нами зіграла злий жарт мінлива гірська луна. В горах так буває, що близький постріл майже не чути, а далекий здається поряд.

Та все ж  наш ранішній підйом по тривозі  назвати марним не можна, адже він показав напрочуд швидкі й злагоджені  дії єгерів, екоінспекторів та міліціонерів. У реального браконьєра не було б жодних шансів.

В цей час у горах стає трохи світліше і луною котиться стогін рогатих красенів. Чуємо одразу кількох з різних боків. Ревуть, але не так вже й активно, через негоду.

Молодого чи старого оленя впізнаємо, як правило, за голосом. Перший реве часто, високо і без пауз. Голос старого рогача нижчий, лунає рідіше і іноді навіть уночі.

«Цього сезону дощова погода зберегла життя не одному оленю, – пояснює ситуацію мисливствознавець нацпарку Василь Гошовський. – Браконьєр на звук ревиська знаходить рогача і користуючись тим, що він цієї пори не дуже обережний, підходить до нього на постріл. А щоб зловити губителя природи на гарячому, треба добряче недоспати та набігатися. Смертельна втома іноді змушує згадати про мізерну зарплатню, яку платять працівникам нацпарку. Але роззернешся, подивишся на красу Карпат і…працюєш далі».

Трохи перепочивши повертаємося до нашого табору, де на нас вже чекає нашвидкуруч зварена подоба мамалиги і ми, трохи втамувавши голод, продовжуємо свій похід.

Проходячи територією, на якій господарює Сколівський військовий лісгосп,  екоінспектори роблять записи до протоколу перевірки  і скрушно хитають головою, бачучи варварське руйнування русел потоків, по яких горе-лісоруби везуть зрубані  дерева. Таке «господарювання» суворо заборонене, адже воно забруднює воду та нищить нерестилища форелі, якої колись тут була сила-силенна.

Супроводжуючим нам єгерям не подобаються й величезні площі суцільних рубок. Звір, як правило не любить, оголених гір і мігрує деінде.

Друга ночівля минає без особливих пригод, якщо не зважати на нічний прихід ведмедя. Його свіжі сліди виявляємо лише зранку і подумки відтворюємо події. Наш табір очевидно розташувався на ведмежому переході до покинутого хутора, де ще ростуть яблуні. Топтигін часто ходить туди ласувати смаковитими плодами і про це свідчать поламані гілки яблунь та сліди пазурів на їх стовбурах. Ведмедисько, наче каток, витолочив у саду цілий майдан. Слід його лапи чималенький – ледь накриєш фуражкою.

Якою б великою не була територія нацпарку, але й вона десь закінчується. На третій день надвечір наша рейдова бригада виходить в районі Турки, коли дощ стоїть стіною і на нас вже давно нема жодної сухої нитки. Група планує перевірити ще й район Боберки, але втома дається взнаки і декому вже пора повертатися до цивілізації.
 
Прощаючись, екоінспектор Зіновій Сисун, ніби підсумовуючи наш похід, каже, що результати перевірки в цілому тішать, адже явного браконьєрства в нацпарку нема і звіру тут доста. Що ж до варварського «господарювання» військового лісгопу, то екоінспектор обіцяє знайти і покарати винних з усією суворістю екологічного законодавства.



 

 



У Вас недостатньо прав для написання коментарів. Можливо, Вам необхідно зареєструватися на сайті.

Реєстрація






Забули ім'я користувача/пароль
Не маєш власного облікового запису? Зареєструватися

загрузка...
Powered by HuntingUkraine.com