Портал для мисливців, рибалок та любителів природи

Портал для мисливців, рибалок та любителів природи

 
Банер
Банер
Руді чаклуни
( 2 Votes )
Написав Пустельник Переглядів - 10800   
П'ятниця, 16 травня 2008 13:14

  Того разу полювали на Липниківських дачах. Я любив туди їздити лови без особливих трофеїв, але якісь родинні, домашні, у тісній компанії давніх друзів і знайомих. А місця вивчені, як кишені штанів на щодень. Знаєш кожен горбочок, струмочок, копичку. В лісках, що темніють ярами, можеш йти із заплющеними очима найсокровеннішими стежками старих лисів. Влітку все тут стає загадковим, тіні і сонячні плями ховають знані з позаторік соснові пні і звалені буревіями вільхи. Вгорі, у верховітті і над ним, перемовляються жалісливими голосами, прикидаючись нещасними пташенятами, жовтоокі хижі шуліки. А пізньої безлистої пори все це зникає і забувається. І з одного горба в чагарнику видно на іншому кволих синичок і чути таємні, як мислить собі сойка, її доноси на тутешніх аборигенів. "Ну й шнурок", несхвально прохрипить у бік ябеди крук, що століттями вдало приховує свою мудрість, а тому й довго живе.



Зараз саме така журна пора. Тиняються дні, коли щось минуло, когось немає, шукаєш, а воно загублене. Тільки мало хто з мисливців про це знає. У них – сезон. Радісні клопоти, щаслива втома, товариство, що стоячи обідає, рачки курить і на бігу п'є ставкову воду. П'ють, щоправда, і горілку, але в наприкінці ловів, коли є про що говорити, тиснуть руки "королям полювання'', виголошують дідівські забобони об тім, щоб ворогам очі повилазили, а якогось нікчему качка копнула.

"Гетьманська" зігріла кров, зі старих скинула по десять літ, і товариство одностайно вирішило "взяти" наостанку шматок ріллі біля сільської дороги і великий простір стерні, помережений неглибокими балками.

Косив тут якийсь нехлюй – стерня по коліна, горбки прілої соломи, немолочені колоски... Рай для мишей. Заєць тут, звичайно, міг би лягти, якби трохи сумирнішим був цей мишарій. Гризуни пересвистувалися, скакали під ногами, місцями зчиняли справжній шарварок. Чи нірна братія раділа рідкісній в цю пору сонячній днині, чи ще з якоїсь поважної причини, але неспокій стояв повсюдно. Де ж тут вухань ляже на відпочинок!

 

 

  Лисяча місцина”, – повільно снувалося в голові. Колись давно на Поліссі на медовій житній стерні, тільки поле рівне, як стіл, такого ж дня я підняв лиса, що грівся на осонні. Підпустив близько. Мабуть, з ночі добре поласував мишвою, спав солодко і зірвався тоді, коли, як мовиться, тінь від мушки впала на рудого. Промазати було неможливо, встиг вистрелити з обох стволів і перезарядитися. І знову стріляв. І таки, вочевидь, зачепив, бо лис не дуже й тікав. А потім раптом на чистому місці ніби розтанув. Думав, що пішов у нору чи зійшов на силі і впав. Та нір тут не було, і взагалі нічого схожого на лиса - живого чи мертвого – навкруги на кілометр не видно.

До смеркання тупцював я тим дивовижним місцем, аж поки не надійшли місцеві мисливці і не забрали до сільського буфету. Там, вечеряючи, розповів їм про пригоду з лисом, чим викликав іронічні усмішки. З’ясувалося, що в тих краях жив один завзятець, який тримав пару чистопородних фокстер’ерів. За кілька літ вони виловили і видушили навкруги все лисяче плем'я. Вже й забули, коли востаннє бачили. Кури ходять аж на торфовиська нестися, а одна квочка вивела там курчат. І з жодної перо не впало, "Але ж сам стріляв, - наполягав я. - Чотири рази. Вушка з чорними кінчиками, хвіст – з сивиною...".

Хлопці сміялися. А один показав у куток, де сидів і цмудив люльку невеличкий дідок. „Он у нього вуса з сивиною. Ти часом не з ним бачився?”

Регіт. А дід незворушно пахкає люлькою. Обличчя й справді лисяче - губи витягнуті, зрізане чоло, вузькі очі у зморшках.

 

...Темної ночі стояв я на узбіччі дороги і чекав на брестський експрес. Часом здавалося, що темрява ця стоїть одвічно, що я давно зробився зіркою, яка кружляє разом з іншими. Коли раптом за спиною скрипнули на узбіччі камінці, а ще через мить поруч висвітилися люлькою витягнуті губи і маленькі очиці у зморшках. Я чомусь навіть не здивувався, а дідок оповідав, ніби й досі сидимо у прокуреному сільському буфеті.

- Ти не сердься на них, синку. Хлопці не хотіли з тебе глумитися. Просто їм смішно: як це так – є лис, а кури цілі. На їхніх хуторах так не буває. Але не сумнівайся, ти бачив лиса, і сивина в нього була, і щез він, як вода у воді. Не розпачай, ти побачиш його на своєму віку.

У цей час вдалині загорілися вогні експреса. Я хотів щось сказати дідку, подякувати  за  солідарність, але боявся, що нас не помітять із автобуса, і замахав руками.

В експрес я зайшов сам, старий не сідав. Гримнули двері.

- Мисливець, а чому ж ви пса залишили? – запитав водій.

- Я не маю собаки, - відповів я.

- А той, що біля вас світив очима?

- То місцевий дідусь курив люльку.

- Але я бачив два вогники. І потім: де ж він подівся? Серед ночі, в глухому місці. Пішов на досвідки?

Водій усміхнувся. Він, мабуть, зрадів, що в салоні, де спали пасажири, є хоч одна душа, з якою можна поговорити.

 

 

...Ми підходили  до потічка, на горбі за ним виднілися білі дачні будиночки. Спогад із давніх часів навіяв якусь наркотичну дрімоту. Я ще їхав у нічному експресі і говорив з водієм про діда, який світив - ха - двома люльками і щез на сухих болотах, коли попереду свічею зірвався над стернею великий лис. Він підпустив так близько, що я чув його запах, бачив очі. Такий не може втекти. У моєму МЦ п'ять набоїв з "нулівкою”.

Коли прогримів п'ятий постріл і гільза, свиснувши сопілкою, впала у траву праворуч, я ще бачив лиса. Він повільно біг до куртинки чагарників. Бік його часом зблискував на сонці - так світиться в променях кров. Добігши до того місця, де звір зупинився востаннє, я не знайшов жодної ознаки кровотечі. "Але ж це неможливо, - хапаючи ротом повітря, переконував себе. - Я ж сорок літ полюю, у копійку попаду...".

Підійшли товариші.

- Ви що, виходили з оточення? - сміється Юрко. Йому тридцять літ, він любить читати книжки про військові операції. Минулої неділі назвав нашу перевтомлену походом по оранині компанію "зграєю полонених румунів". Десь вичитав, що румуни під час останньої війни більше нагадували запущених мужиків, ніж солдатів.

- Взяли відразу двох? – запитує Михайло. Він - молодий мисливець, навернув у цю "віру" його особисто я. І тому я навіть ображаюсь на дурацьке запитання. Підійшли Орест, Богдан, Євстахійович, сміються, штрикають вусібіч пальцями.

 

 

  Вечеряли з Юрком самі. Решта поїхали до міста, а ми залишились ще й на недільний ранок. Десь близько восьмої згасло світло, і Юрко пішов до свого будиночка вкладатись на ночівлю. Я ще з годину потерся об гарячу грубку і теж вмостився на дивані.

 Ніколи не лягав так рано і довго не міг заснути. "Чого це я залишився на ніч? Був би зараз у місті, сидів у фотелі, дивився свій  „Панасонік", а тут лежи в темряві і приймай муки безсоння", - думалося мені. Загалом я давно знав і відчув, що надходить час і прокидається в тобі печерник, щось ти робиш таке, ніби двісті років тому обіцяв комусь зробити, бути тисячу літ тому десь у певному місці. Але ж ти тоді не жив і не міг брати на себе якісь обов’язки. Це, мабуть, твої пращури колись зламали своє слово, порушили обітницю, не виконали обіцянки. А тебе ніби знічев'я мучить сумління, кудись ти летиш, чогось прагнеш. І все це всупереч здоровому глузду твого життя. Ти видаєшся диваком - і для інших, і для себе, втрачаєш розумний аналіз. А все через те, що твій кровник пообіцяв у козацькі часи панянці лисячий кожушок, але не повернувся з-під Хотина. І ось через це ми - я, батько, дід, прадід і вся моя чоловіча минувшина - маємо на думці добути рудих звірів і передати назад, у зітлілу далину, той кожушок. Аби не втратити лицарського звання і не зажити слави пустобреха.

Лисів, зрозуміло, я приплів так, для прикладу, бо надто свіжа моя сьогоднішня пригода.

"Це трохи не так, - раптом чується від дверей, - але щось у цьому є. Є порушені слова честі і є столітні віроломства. Є старі родові борги...".

– Хто це говорить? – запитую подумки. Юрко ж пішов, а двері зачинені.

– Ти що, не впізнав?

І в темені засвітилися одноока люлька і маленькі очиці в зморшках. Господи, як же давно я не бачив цього обличчя. Ще колись у юності...

– Не дивуйся, - каже дідок. - Я ж тобі обіцяв, що ще побачиш того звіра з Полісся. Сьогодні ти його й побачив. Але я маю перед тобою борги . І мушу повернути. Там у яру за містком візьмеш своїх лисів. Їх два, а третій мишкує зараз на стерні, з південного боку. Хай погуляє, він молодий. А вранці візьмеш і його.

–Яка дурна примара, - думаю я, встаючи з дивана і взуваючись в чоботи. - Треба зміряти температуру - чи не захворів.

Але градусника не шукав, а одягнувся, вийшов на призьбу, помилувався повним місяцем і пішов у нічну імлу. Ось блакитна озимина, на якій пасеться заєць. Вдень ми тут усе винишпорили! І де він такий гарнюк взявся? Я потягнувся до лівого плеча, але рушниці на ньому не було. "Стривай, а як же візьму тих двох лисів у яру за місточком? Не голими ж руками?”. Подумавши це, я не зупинився, не повернувся додому по зброю, а спустився крутою, зарослою ліщиною стежкою у вузьку долину, якою плив потік. Пішов до місточка. За мною бігли тонкі і товсті тіні. Вони, певно, грілися. Втомившись, хукали і знову рушали. А ось і місток. На ньому сидить величезний лис і дивиться на мене. Він хитнув головою, і сині каганці його очей схопилися райдужним полум’ям. Прокинувся вітерець, покружляв під сосною,  смикнув на місточку за струну.

Щось зітхнуло на тім боці і озвалося далеким скавулінням. Воно долинало з хащів у яру. І я пішов на  нього, розсуваючи колюче гілля.

Раптом усе стихло, і я побачив у гущавині звірка, який смикнувся і став нерухомим.

Лис був у дротяному сільці, яке смертельно стиснуло йому горлянку. Я витягнув його з петлі й пішов шукати другого. Він сидів у капкані біля глиняного урвища, поритого норами. Лис був старий, давно вибився із сил і, здається, був радий, що я взяв до рук грабову палицю.

 

 

  Коли я повернувся додому, стояла глуха ніч. Місяць почав шукати затишку в хмарах, а потім і взагалі зайшов. Я деякий чає постояв перед дверима, поклав під вікном лисів і пішов спати. Уже під ранок несподівано зрозумів, що чаклун мав би віддати мені два лиси - того, з Полісся,  і сьогоднішнього. А чому він сказав, що вранці треба взяти й третього?

–Три і треба. Двох я винен тобі, а одного - твоєму прадіду Івану. Він колись застав мене сплячим у степу над Дніпром....

– То це я по тобі стріляв?

Люлька в кутку ледь жевріла.

– А чого це припекло тобі повертати борги?

Довкола залягла мертва тиша. Мені видалося, що чаклуна вже немає в хаті, коли долетіло ледь чутно:

– Ми можемо не встигнути поквитатися

Я щось розпитував об тім, що нам завадить це зробити пізніше: його чи моя смерть, чи те, що у моїй родині вже немає мисливців, чи, може, його лисячий рід переведеться? Дарма.

 

 

  Вранці під вікном почулися вигуки захоплення і великого здивування.         

- Де це ви взяли аж двох таких красенів? - кричав Юрко в шибу.

- Яких красенів? - підвівся я на дивані.

- А оцих!

І він підняв над головою двох лисів.

„Отже, це не сон", - защеміло щось у грудях.

Ми поснідали і зібралися з рушницями в поле. Дійшовши до стерні, я показав товаришеві на південний бік пагорба.

- Йди туди. Там мусить спати молодий ситий лис. Після доброго мишкування вони часом там і залягають.

За чверть години з того боку почувся одиночний постріл. Так не мажуть. Я знав, що повернуто борг моєму прадіду Івану.

 

Володимир ПАЛЬЦУН

 



У Вас недостатньо прав для написання коментарів. Можливо, Вам необхідно зареєструватися на сайті.

Реєстрація






Забули ім'я користувача/пароль
Не маєш власного облікового запису? Зареєструватися

загрузка...
Powered by HuntingUkraine.com