Портал для мисливців, рибалок та любителів природи

Портал для мисливців, рибалок та любителів природи

 
Банер
Банер
Червона книга як заручниця кровних інтересів
( 12 Votes )
Написав Сергій МЕЖЖЕРІН - доктор біологічних наук Переглядів - 9885   
Середа, 22 квітня 2009 03:22

Червона книга

... третє видання Червоної книги має вийти із друку до 20 серпня 2009 року

В уявленні далекої від біології людини Червона книга — це грубий том у червоній оправі, який описує рідкісні та зникаючі види рослин. Так, та не так.

Червона книга України — це СПИСОК рідкісних і зникаючих видів тварин, рослин і грибів, які стали такими під впливом людського фактора. Супроводжується список науковими коментарями і стислими відомостями з біології видів. Ознаками необхідності включення виду в Червону книгу є науково обґрунтовані й достовірні відомості про зниження його чисельності та скорочення ареалу. Червона книга — список, завірений підписом міністра охорони навколишнього середовища. Отже, видати її можна дуже швидко — розчерком пера міністра, а потім опублікувати, вивісивши на офіційному сайті міністерства. За бажання випустити у світ Червону книгу можна всього за один день! Звичайно, добре б цей сухий документ доповнити, видавши солідну книжку з кольоровими фотографіями чи малюнками, картами поширення, надрукувати все це на крейдованому папері та помістивши в тверду енциклопедичну оправу. Звичайно, для книжкового видання необхідні чималі фінанси, які включають не тільки витрати на макет, папір і друкарню, а й гонорари (!) авторам відповідних видових нарисів. Можна не сумніватися, що список видів, які особливо охороняються державою, виданий у вигляді книжки, не залежиться на прилавках магазина, і так само, як попереднє видання, невдовзі стане бібліографічною рідкістю, отже, наприклад, за накладу десять тисяч примірників усі витрати окупляться, мало того, видання принесе прибуток.

Навіщо ж потрібна Червона книга?

 

Передусім для того, щоб дати знати чиновникам, які мають стосунок до охорони та експлуатації тваринного й рослинного світу або відведення землі, які види можна не брати до уваги, розпоряджаючись природними ресурсами за власним розумінням, а які види підлягають суворій охороні і з ними треба рахуватися. У цьому зв’язку принциповою є та обставина, що не тільки унеможливлюється промисел або вилучення червонокнижних видів із природи, а забороняється руйнувати місця їхнього перебування. Причому пряме чи непряме винищення однаково карається відповідними статтями кримінального кодексу, які передбачають серйозні покарання: штрафи, конфіскацію майна і навіть позбавлення волі. Крім того, Червона книга — показник роботи державних установ, насамперед Міністерства охорони навколишнього природного середовища, Міністерства лісового господарства і Державного комітету рибного господарства. За умови відповідальної успішної роботи перелічених відомств видові списки мають «худнути», а цього, на жаль, не відбувається.

Сучасна Червона книга дуже потрібна громадськості. Річ у тім, що, по суті, це єдиний більш-менш конкретний закон, на підставі якого можна апелювати до влади, вказуючи на порушення під час землевідведення, вирубування лісів чи просто на тупе винищення. Фактично Червона книга — єдиний чинний закон, який охороняє природу. Всі інші закони, які стосуються природоохоронної діяльності, у нашій країні, на жаль, існують тільки на папері.

Нове видання є актуальним і для вчених. Факт проживання, а тим паче концентрації червонокнижних видів у конкретних місцях дає всі підстави для створення на таких територіях заповідних об’єктів (заказників, ландшафтних парків, заповідників), що на тлі явного дефіциту (за європейськими мірками) заповідних територій в Україні, дуже й дуже актуально.

З допомогою Червоної книги вирішуються й інші «гарячі» питання: не допустити будівництва (ті самі горезвісні землевідведення), зарегулювання, меліорація, вирубування, розорювання або заліснення, якщо це призводить до винищення видів, які особливо охороняються, або місць їхнього проживання. По суті, на сьогодні в нашій країні Червона книга — єдине знаряддя захисту, яке діє на законодавчому рівні, що хоч якось дозволяє вченим і громадськості загальмувати процес знищення природи.

Вчені і чиновники — по різні боки барикад

Попри те що чиновники, вчені та громадськість начебто ставлять перед собою єдину мету: рятувати, зберігати та сприяти розвитку природи, ставлення до Червоної книги, особливо до такого питання, як збільшення числа видів, які підлягають особливій охороні, ставить громадськість і вчених по один бік барикад, а чиновників — по інший.

Розширення списку видів, які підлягають особливій охороні, викликає або стримане, або відверто негативне ставлення у функціонерів різних відомств. Звичайно, збільшення обсягу Червоної книги України — цей той самий промовистий показник їхньої діяльності, але річ тут не у психології, а в цілком певних практичних інтересах. Поки що йдеться про різноманітних мало кому потрібних комах, хробаків, молюсків чи навіть ящірок, це ще не викликає заперечень, а от охорона промислових видів риб чи мисливських птахів і звірів — це, з погляду чиновників, нікуди не годиться. Що ж виходить: тепер не чиновники міністерств, а Національна комісія з питань Червоної книги, більшість якої складають учені, визначатиме, чи можна як виняток (такі випадки в законі передбачено) дати квоти на вилов або вилучення тим, хто раніше сам собі дозволяв усе це брати без дозволів і обмежень?

Наріжний камінь Червоної книги, до того ж особливо гострий, — землевідведення. Зрозуміла річ, що переважна більшість екологічних функціонерів обласного або районного рівня, які підписують документи на відведення землі, просто не проводять інвентаризації територій, які відводяться, на предмет проживання червонокнижних видів. Причина цього добре зрозуміла. Можна уявити, як дратує чиновників дворазове збільшення числа видів у майбутньому виданні. А будь-яке земельне відведення без урахування висновків нормальної екологічної експертизи є дуже сумнівним і, по суті, його майже завжди можна оскаржити.

Таким чином, різні погляди на склад і обсяг Червоного списку і визначають протиріччя між ученими і чиновниками-«практиками». За словами заступника міністра охорони навколишнього природного середовища М.Мовчана, виявляється, саме ця дискусія і загальмувала нове видання національної Червоної книги, третю редакцію якої, відповідно до закону мали ухвалити ще в 2004 (!) році. Тому цілком обґрунтованим є позов громадських організацій проти Кабінету міністрів і Міністерства охорони навколишнього природного середовища як до організацій, які не забезпечили своєчасного виконання закону України. Симптоматично, що Київський міський адміністративний суд прийняв позов до провадження, визнавши тим самим його правомочність. У цьому зв’язку виникає запитання: хто відповість за те, що вже впродовж понад п’яти років добуваються зникаючі види, які на своє лихо виявилися промисловими, хто відповість за знищення середовища проживання інших, не таких помітних і які не становлять утилітарного інтересу, тварин?

Список видів так званого третього видання Червоної книги України був затверджений після тривалих наукових дискусій і розвідок переважною більшістю голосів Національної комісії з питань Червоної книги України ще в грудні 2007 р. Рішення пройшло за повної підтримки головуючого — колишнього заступника міністра П.Большакова. Потім у грудні 2008 р. той самий список видів був так само успішно підтверджений, але вже під патронатом М.Мовчана, який тоді теж був на боці вчених. Чому нині результати голосування він же ставить під сумнів? Адже жодних нових аргументів противники нового списку не наводять. За ці роки чисельність найпроблемніших об’єктів Червоної книги — лося, осетра російського і севрюги — навіть за офіційними даними, анітрохи не збільшилася, а за неофіційними — із кожним роком продовжує знижуватися.

Зубр, ведмідь і лось — зникаючі види

У 2008 р. було переглянуто Червоний список Міжнародної спілки охорони природи — той самий, який називають Міжнародною Червоною книгою. Симптоматично, що сюди потрапили майже всі види ссавців України. Ухвалений Національною комісією Червоний список ссавців України набагато скромніший. У нього ввійшли 62 види звірів, і, попри те, що список збільшився майже вдвічі порівняно з попереднім, він становить трохи більше половини видів ссавців нашої країни. Це — всі види кажанів, багато гризунів, які раніше вважалися сільськогосподарськими шкідниками, дельфіни та низка мисливських видів, серед яких найцінніші — трофейні: зубр, ведмідь бурий і лось. Кожний має свою історію, ареал і чисельність, але спільне в них одне — усі три види повинні вважатися у фауні України зникаючими.

Зубра внесено до Червоної книги України в 1994 р. Попри це, його чисельність зменшилася з 685 до 190 голів, а в Чернігівській області його популяцію повністю винищено, і за це ніхто не поніс відповідальності. Противники Червоної книги наводять цей випадок як приклад того, що вид, практичний інтерес до якого як мисливського виду було втрачено, кинули напризволяще. Справді, в сучасних умовах зубр — напівсвійський звір, він потребує серйозного догляду і, звичайно, фінансових витрат. Але можна пригадати й іншу історію. У 60-х роках завезли в Україну 41 зубра і без будь-якого комерційного стимулу довели до цілком прийнятної кількості.

Ведмідь бурий — приклад іншого роду. Дикий звір, який в Україні живе тільки в Карпатах і якого в 1993 р. не дали занести в Червону книгу, залишивши в статусі мисливського. За десять років елітного полювання звіра відстріляли настільки, що чисельність виду, за офіційними (зазвичай неадекватно оптимістичними) даними, скоротилася втричі — до 300 голів, насправді ж залишилося трохи більше 100 ведмедів. Стан популяції ведмедя виявився настільки загрозливим, що в 2003 р. спеціальним наказом його внесли в Червону книгу. Таким чином, удосталь натішившись, мисливці вирішили віддати вид природоохоронцям — можливо, тепер у них вийде його відновити. А якщо хоч трохи відновлять, мабуть, знову відкриють полювання на ведмедя...

Лось — останній із трофейних мисливських видів, який становить великий інтерес для елітних мисливців і не тільки для них. Доля виду в Україні мінлива. Вважається, що до періоду масового застосування мисливцями вогнепальної зброї лось був процвітаючим видом. Але в 30-х рр. ХХ століття в Україні зберігся в Житомирському і Чернігівському Поліссі в кількості лише 40—60 пар. З початку 60-х рр. його чисельність різко збільшилася, причиною чого стала надійна охорона і грамотні біотехнічні заходи, а найголовніше — масове завезення лосів із суміжних територій Білорусі та Росії. У результаті в 70—80-х рр., попри промисловий відстріл, його чисельність була досить висока: від 10 до 17 тис. голів. Починаючи з 1992 р. пішов обвал, і за якихось десять років чисельність виду впала вчетверо! Тоді й було запроваджено заборону на лосине полювання. У результаті, відповідно до офіційних даних, чисельність популяції зупинилася на рівні 4,5 тис. голів. Видима стабільність аж ніяк не означає добробут, оскільки за нею ховається браконьєрство, а це близько тисячі вбитих лосів на рік. Прості розрахунки показують, що, якби охорона лося була справді дієвою, за період 2002—2008 рр. популяція лося в Україні мала б досягти 10,5 тис., тобто вийти на колишній рівень. Різке падіння чисельності супроводжувалося і скороченням ареалів. Якщо на початку 90-х рр. лось жив у всіх областях України, крім Криму, то нині тільки в лісовій зоні. Вселяє песимізм і та обставина, що в Білорусі та європейській частині Росії чисельність лося також через браконьєрство впала втричі і, отже, очікувати масового вселення лосів в Україну, як у 60-х роках, не доводиться. Все це означає, що відповідно до закону України про Червону книгу лось як вид, який знизив чисельність і скоротив ареал під впливом антропогенних чинників, є об’єктом Червоної книги. Проте співробітники Мінлісгоспу та Мінприроди не погоджуються з таким рішенням Національної комісії.

Дельфіни як об’єкт безкорисливого альтруїзму?

Усі три види дельфінів Чорномор’я (афаліна, морська свиня і білобочка) занесені до Червоної книги ще в 1994 р. Чисельність їхніх популяцій в Азово-Чорномор’ї за останні 50 років упала в десятки разів. Три країни — СРСР, Болгарія і Туреччина — масово добували дельфінів. Причому турецькі рибалки промишляли аж до 1982 р. За цей період було знищено три мільйони (!) особин, що, звичайно, не могло не позначитися на загальній чисельності виду. Дивовижно, але більше в жодному морі колишнього СРСР не проводився офіційний вилов цих морських тварин. Дельфінів, про яких так багато і з таким розчуленням пишуть як про найрозумніших, чарівних і привабливих тварин, усували як конкурентів у боротьбі за рибу (м’ясо в них зовсім несмачне). Ця історія чимось нагадує винищення горобців у Китаї за часів правління Мао Цзедуна. Результат ідіотизму цілком закономірний: як відомо, навіть після масового винищення дельфінів, риби в Чорному морі більше не стало.

Слід сказати, що, попри те, що з бюджету було профінансовано програму обліку дельфінів, конкретних даних щодо чисельності дотепер не опубліковано. Це означає, що широкому колу фахівців не відомий сучасний стан популяцій та їхня динаміка. Цілком можливо, що дельфіни відновлюються, але більш імовірна альтернативна ситуація: морська свиня перебуває на межі зникнення, афаліна — рідкісний нечисленний звір із непевною перспективою, а білобочка — відносно благополучний вид.

Великий комерційний інтерес становить саме афаліна. Вартість однієї особини на світовому ринку доходить до 75 тис. дол. США. У даний час у курортній зоні Чорноморського узбережжя з’явилися десятки комерційних дельфінаріїв, джерело походження афалін у яких невідоме. Така тенденція викликає тривогу, адже в Україні з червонокнижними видами неможливі комерційні операції, а вилучення їх із природи суворо регламентоване пунктами статей закону про Червону книгу. Причому через те, що афаліна в неволі не розмножується, ні під один із цих пунктів її навіть «за вуха» не можна притягти. А коли так, то проводяться обхідні маневри. Створюються якісь приватні реабілітаційні центри догляду за хворими та пораненими дельфінами, перед якими нібито ставиться завдання відновлення, а потім повернення тварин у природу. Проте в міру одужання виявляється, що дельфіна в природу вже не можна повернути — мовляв, він там уже просто не може жити, а відтак у комісію надсилається лист із проханням залишити врятованих звірів у цих самих центрах на довічному пансіоні. Хто б міг подумати: виявляється, у нашій країні підприємці — усі як один альтруїсти! А особливо багато альтруїстів серед власників приватних дельфінаріїв...

Осетрові можуть залишитися тільки в музеї

Геть критична ситуація склалася в Україні з рибними ресурсами. Проведені зоологами дослідження показали, що із 72 колись промислових видів 22 катастрофічно втратили свою чисельність, а запаси ще 24 видів зменшилися більш як у десять разів, і, по суті, їх уже не можна назвати промисловими. До числа більш ніж половини видів риб, які зникають, належать такі відомі й колись популярні в риболовів види, як оселедець керченський, щука, чехоня, рибець, в’язь, головень, ялець, носар, вирезуб, вусань, підуст, лин, карась золотий, сом, минь, і, звичайно, усі види осетрових. Сучасні запаси перелічених видів риб у кращому випадку становлять менш як 5% від рівня 30—50-х рр. ХХ століття. Це означає, що ці види практично вимерли. З погляду законів України, усі перелічені та ще багато інших видів потребують охоронного статусу і внесення в Червону книгу. У принципі, це відповідає і сформованій європейській практиці, адже майже всю нашу рідну прісноводну іхтіофауну внесено в міжнародний Червоний список і національні Червоні книги країн, географічно близьких до України. Та члени комісії чудово розуміють, що внесення в Червону книгу, наприклад, щуки наш народ із його риболовним менталітетом сприйме просто як знущання. Не допоможуть і пояснення, що нині щуки в країні залишилося в межах 4—5% від того, що було ще 50 років тому, що сучасний вилов цього виду в Україні просто ганебний — не більше, ніж у крихітній Бельгії. Тому в Червону книгу включаються риби, місце яких у музеї, або ті, яких не можна не вносити, серед них, звичайно, осетрові.

Іще на початку 90-х років за запасами цих, мабуть, найцінніших промислових риб Азовське і Чорне моря посідали друге і третє місця у світі. Відтоді багато чого змінилося. За незалежними експертними оцінками, запаси осетрових за останні 15 років упали просто катастрофічно, і нині становлять частки відсотка від минулого рівня. За офіційними даними, в Азовському морі в середині XIX століття добували 10—14 тис. т на рік, у 40-х рр. ХХ століття — вдвічі-втричі менше (5,4 тис. т), у 1995 р. вилов скоротився до 790 т, у 2002-му — до 70 т, а в 2005-му — до 2,4 т. У наступні роки ще гірші показники. Тільки за останні десять років запаси осетрових в Азовському море зменшилися в 300 разів, а до свого природного рівня вони становлять щонайбільше 0,025%!!! Не краща ситуація й у Чорному морі. Головна причина — це, звичайно, зарегулювання основних рік басейну, які закрили нерестовища, що розташовуються вище за течією, і замулювання нерестовищ, які розташовані в низов’ях рік. Нині природне відтворення майже цілком припинене на Дону, Кубані, Дніпрі, Південному Бузі та Дністрі, тоді як у Дунаї, де течія не зарегульована, нерест зберігся. Саме через створення гребель на основних осетрових річках Азово-Чорномор’я в 50—60-х роках відбувся справжній обвал осетрового рибальства, результатом якого стало скорочення промислу до 10%. Вирішення проблеми тоді були знайдено: це компенсація втрат природних нерестовищ заводським розведенням і найсуворішою охороною. Осетрові заводи, побудовані в Ростовській області, за рахунок іще збережених ресурсів азовських осетрових і, найголовніше, ікри, що завозилася з Каспію, де зосереджено 85% світових запасів цих найцінніших риб, не тільки не дали осетровим вимерти, а й навіть підняли їхнє поголів’я, що на початок 90-х досягло 15% від рівня 40-х років. Нічого більше через низьку ефективність штучного нересту, за наявності промислового лову, зробити просто не можна.

Водночас виникли й інші проблеми. Виявилося, що заводське відтворення чудово йде в осетра, але малоефективне в севрюги та білуги. У результаті співвідношення видів осетрових у басейні різко змінилося: якщо раніше головною в Азовському морі була севрюга, а в Чорному — білуга, то з 70-х рр. основним промисловим видом усього Азово-Чорномор’я стає осетер.

Тривожна ситуація не могла не викликати занепокоєння вчених. У результаті в друге видання Червоної книги все-таки удалося внести чотири види осетрових: виза та атлантичного осетра (найрідкісніші види в регіоні); стерлядь (єдиний прісноводний вид сімейства, який, попри численні спроби акліматизації, в Україні не став промисловим видом) і білугу (найбільшу з риб, які живуть у прісній воді і запаси якої в Азово-Чорномор’ї підтримувалися за рахунок природного нересту в Дунаї).

Поза Червоною книгою залишилися осетер російський і севрюга, популяції яких були ще достатніми для промислу, за що обидва види сповна й поплатилися.

Здавалося б, що може бути більш очевидним, ніж включення цих однозначно зникаючих видів у Червону книгу?! За цим стоїть не тільки законодавча жорсткість заходів охорони, а й моральний обов’язок, передусім тих-таки чиновників, які й допустили свавілля і винищення осетрових. Проте з боку Держкомітету рибного господарства відбувається наполеглива протидія включенню осетрових у Червону книгу. Для цього начальники Держкомрибгоспу пишуть суворі листи міністру охорони навколишнього природного середовища, фахівці відомчих інститутів обгрунтовують «шкоду» від Червоної книги, із ученими проводять профілактичні бесіди.

Вчені вимагають внесення найпроблемніших і цінних видів у Червону книгу хоча б як гарантію того, що контроль за їхнім станом буде гласним і його вестимуть незалежні від міністерств фахівці, які не мають від цього жодної матеріальної вигоди (Національна комісія з питань Червоної книги — це громадська організація). Цілком очевидно, що саме питання, хто і як розпоряджатиметься тваринними і рослинними ресурсами, ціна на які в міру зникнення цих ресурсів дедалі зростає, є ключовим у дискусії Національної комісії з чиновниками.

Звичайно, чинне законодавство є недосконалим, Червона книга — не панацея, але в ній є зрозумілі й чіткі стимули: громадський контроль, а також статті кримінального кодексу, що загрожують позбавленням волі, конфіскаціями та серйозними штрафами, які в разі, наприклад, вилову червонокнижних ікряних самок осетрових стають просто космічними.

Звичайно, правильно було б ухвалити деякі поправки до Закону України «Про Червону книгу», які дозволять зробити її гнучкішою, у ряді випадків переводячи лобові зіткнення в питання надання спірним видам різного природоохоронного статусу. Та одне абсолютно ясно: новий Червоний список — це навіть не дозріла, а перезріла необхідність, і в нього повинні бути внесені всі без винятку зникаючі види, попри «кровний» інтерес окремих чиновників до окремих його представників.

 

Автор: Сергій МЕЖЖЕРІН (доктор біологічних наук, член Національної комісії з питань Червоної книги України)

Источник: ЗН, № 14 (742) 21 — 28 квітня 2009


 



Коментарі  

 
#1 tustan 04.06.2009 20:18
А може пан доктор озвучити цифри:
1.Які програми з охорони ведмедя втілено в життя з 2004 року?
2.Скільки коштів вкладено в охорону ведмедя з 2004 року,з яких фондів
3.Скільки коштів та з яких фондів плануєтся вкласти в охорону лося після внесення його в червону книгу
Наполегливо прошу панів вчених коректніше відноситися до опонентів
 

У Вас недостатньо прав для написання коментарів. Можливо, Вам необхідно зареєструватися на сайті.

Реєстрація






Забули ім'я користувача/пароль
Не маєш власного облікового запису? Зареєструватися

загрузка...
Powered by HuntingUkraine.com