Портал для мисливців, рибалок та любителів природи

Тази, тобет і беркут – троє незмінних соратників казаха-мисливця – анши. «Врятуємо живі пам'ятки Середньоазійської цивілізації» - під таким гаслом в Алмати проходила виставка собак давніх казахських порід – тази і тобет.

Вчені визначають їхній вік приблизно в 4 тисячі років. Обидві породи в сучасному Казахстані перебувають на межі зникнення.

Тази – це незрівняна ловецька порода. У сучасному Казахстані чистокровних особин цієї породи зосталося близько 300. Хоча лише століття тому їх було більше 7 тисяч. Доля другої породи казахських собак – тобет – іще сумніша, справжніх казахських вівчарок налічуються одиниці. Як каже керівник «Клуба кровного мисливського собаківництва Казахстану» Костянтин Плахов, сьогодні ще не пізно зупинити виродження собак.

Недавно, блукаючи інтернетними просторами, знайшов я цей цікавий, хай і дещо наївний, але такий щирий вірш казахського тазятника Асета Адамбаева:

Тазы, я слышал вы живые!

И все несетесь так же по степи

Ведь вы, как предки ваши кочевые

Должны искать, а главное идти!

Після публікації про туркменських хортів тази (тазий), на мою думку, було б несправедливим обійти увагою їхніх казахських родичів. А нині можна говорити про певний ренесанс породи. Поголів’я цих хортів зростає і не лише на теренах їхнього колишнього ареалу – в Казахстані та прилеглих степових територіях суміжних держав, а й в Росії, певною мірою в Україні, Білорусі і навіть в США. Причому треба зазначити, що сучасні тази, як правило собаки досить високопородні – з гарним екстер’єром та добрими робочими якостями. І заслуга в цьому відродженні законно належить невеликій групі ентузіастів цієї породи, які часто не маючи достатніх коштів і необхідних умов, тільки завдяки своїй любові до цих унікальних хортів, зберегли, умножили і поліпшили породу.

На величезних степових просторах Євразії, де наші давні предки кочували здобуваючи собі «хліб насущний» в основному полюванням на копитних, що незліченними стадами паслися на незайманій цілини, добрим помічником у їхньому нелегкому житті був собака, якого першим з усього тваринного царства приручили люди. Собаки допомагали мисливцям заганяти звірів в засідки і пастки, а також наздоганяли й затримували до підходу господарів, а то й просто убивали невеликих тварин.

На відкритих ландшафтах степів і пустель найбільш цінними якостями для мисливських псів були прудкість і гарний зір, на що і був спрямований відбір цих тварин. Так формувався первісний фізичний тип предків наших хортів, легконогих, прудких і зірких.

На території середньоазіатських республік колишнього СРСР (Останнім часом у пресі, з незрозумілих причин, а скоріше за все просто через неграмотність сучасних журналістів, Середню Азію стали називати Центральною Азією, вважаю неприпустимим плутати назви різних географічних регіонів; як відомо всім, хто хоч трохи знайомий з географією, Центральна Азія це - Монголія, де й знаходиться географічний цент Азії, Джунгарія та уйгурські землі - Східний туркестан; а Казахстан, Киргизстан, Узбекістан, Таджикістан і Туркменістан це - Середня Азія) нині існує, як мінімум, два типи аборигенних хортів тази - казахський і туркменський, які досить штучно були об'єднані в єдину породу з одним спільним стандартом. Різниця між «туркменками» і «казашками» настільки очевидна, що їх навіть важко порівнювати на одному виставковому рингу. Якщо за зростом і потужністю туркменські хорти програють казахським, то за витонченістю та породністю дають їм значну фору.