Сніг, легкий морозець, повний місяць.
Все в срібному сяйві.
Відчуття якісь дивні.
Сидиш в масхалаті таким собі сугробчиком снігу, роздивляєш краєвиди, чекаєш на момент, коли око вловить ледь помітну тінь на білому острівці поміж трав. А поміж тим на пальцях ніг починаєш відчувати мурашки і вони просять, щоб ними тихенько порухали в чоботах. "Сугробчик" зливається з природою в одне ціле і навіть частково перемотане еластичним бинтом залізо, що вже вкрилося легеньким шаром інію від близького подиху, перестає бути просто залізом, а стає притрушеною снігом гілочкою бузини, що нависла над "сугробом", вростає в пейзаж і розчиняється в ньому.
Тінь таки виринає.. Легка, безшумна, примарна.. І перші секунди ти не розумієш чи то тобі ввижається чи вона й справді існує.. А може то просто жмут сухої трави, якої ти ще хвильку перед тим не помічав, може ти просто дуже хочеш, щоб той жмут ожив, але ні... таки тінь.. крутнула.. зникла і знов виринула в місячному сайві.. І ти легенько припадаєш до "гілочки бузини", відчуваєш щокою її холод і чекаєш потрібної миті..
І за долю секунди до апогею ти вже розумієш що все вдалося...
І ця ніч, і "гілочка бузини" і тінь...
І не хочеться нікуди звідси йти..
Форум
